Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан
Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік посміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, зустріч з якою була фатальною у його житті…
Розділ 44
Це був насправді дивовижний день.
Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.
— Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? Я, до речі, хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.
— А пиріжки? — розгубилася жінка. — У мене нема, чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з пустими руками.
В цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».
— Купимо щось по дорозі, — знайшовся першим Максим Іванович.
— Можна купити, — підтримав його Андрій Андрійович. — Коли ви плануєте від’їхати?
— Ми? — перепитав друг. — Ні, дорогий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.
Андрію Андрійовичу і справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.
— А далеко їхати? — заради пристойності запитав він.
Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони у те село, де наколобродив його Стас!
— А у цієї дівчини Соні яке прізвище? — запитав Андрій Андрійович.
— Агафонова, — відповіла Людмила Орестівна. — А що? Ви її знаєте?
— Та ні, — зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.
Андрій Андрійович поглянув на друга та по його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.
…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з вщент розбитою дорогою та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо натерпілася вона від витівок Стаса досхочу. Андрій Андрійович ще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе зробити.
Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона виглядала стомленою. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут ще треба було годувати непроханих гостей. Андрію Андрійовичу хотілося що жінку вкласти спати у ліжко, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.
Людмилу Орестівну заколисувало на м'якому сидінні машини. Тепло вкрай її розморило і вона відчула, як втома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона прикрила очі, щоб хоча б на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке та тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», — подумала жінка, засинаючи.
Розділ 45
Якесь недобре передчуття з’явилося у Льохи ще тоді, коли при виїзді з міста Стас зупинив «Джип» біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки та швидко зайшов туди. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений та з пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льоха подумав, що Стас набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Льоха потайки кидав погляди на Стаса та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було видно, що друг замислив щось лихе і це лякало хлопця.
— Стасе, — звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. — Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?
— А ти не здогадався?
— Бачу, що в село. Але навіщо?
— Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.
— Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж, її батьки дуже впливові люди не лише у нашому місті, а й у столиці. Принаймні, я таке чув.
— Правду чув, — сказав з посмішкою Стас. — І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка класна кобила. Згоден.
— Чому ж ти її відфутболюєш?
— Шкода Ірку?
— Так.
— То бери її собі, мені не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж, твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових та багатих родичів.
— Та ну тебе! — Льоха махнув рукою та дістав гумку. — Я до нього по-доброму, а він…
— Льошо, я теж про тебе піклуюся, — з іронією сказав Стас, — навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. До того ж, задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.
— З тобою неможливо розмовляти.
— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.
— Облиш цю Соню.
— Дякую за пораду! Красно дякую! — іронізував Стас. — Але не можу, Льохо, хоч трісни — не можу і все!
— Вона ж тебе відшила. Що тобі ще потрібно?
— Побачимо, — протягнув Стас і примружив очі. В них було щось хижацьке.
Розділ 46
З Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть всі жарознижуючі пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що палає жаром не лише нутро, а й п'яти горять. Та найбільш неприємним було то, що Софійку швидко покидали сили. Вона відчувала себе до нестями стомленою та виснаженою.
У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його
