Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

Він схопив Льоху за руку та майже силоміць потяг з приміщення.

— Хочу розваг! — сказав Стас та підійшов до чорного «Джипа». — Дивись, майже такий, як був у мене.

— Давай піймаємо таксі…

— Ти мені друг, чи ні?

— Друг, ну то й що?

— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стас, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай в машину!

— Це ж… це чужа тачка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

— А ми її повернемо за кілька годин, — сказав Стас і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. — Ось побачиш, Льохо, як буде весело! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льоха був збентежений та наляканий. Він бачив, що Стас перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стас щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

— Чому сумуєш, Льохо? — весело запитав Стас.

— Скажи, хоча б, куди ми їдемо.

— До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Посміхнися, Льохо! Обіцяю: буде весело! Ці розваги ти запам’ятаєш надовго!

Розділ 43

Максим Іванович був у Нових Липках біля десятої ранку. Вдома Людмили Орестівни не було і чоловік вилаяв себе за таку неквапливість. Звичайно ж, жінка була у школі, де працювала вчителем. «От телепень, — сказав він собі, — Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди у школі».

Він безцільно потинявся по вулиці, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

— Господи! — сплеснула руками жінка. — Якби ж то я знала, що у мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

— Нічого страшного, — відповів генерал. — Я зачекаю.

— Ні, так не годиться, — заперечила Людмила Орестівна. — Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, йдіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як вдома. На кухні знайдете, що поїсти.

— Ну що ви, — запротестував чоловік. — Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

— Заперечення не приймаються, — безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв Сашкову матір зовсім іншою. В його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами, втім, такими найчастіше і бувають сільські вчительки. Сашко був не схожий на свою матір. Виходить, він пішов у свого батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

— Як ти себе почуваєш, люба? — запитав він.

Голос дружини був напрочуд бадьорий.

— Добре, як ніколи, — відповіла вона. — Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

— То тобі тепер не сумно?

— Стільки років не бачились! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

— Можеш додому не поспішати, — сказала дружина. — Головне, зроби те, що я тебе просила.

— Я вже, виходить, став тобі не потрібний? — пошуткував він.

— Деякий час, — засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. — Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як хтось постукав у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович взяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку та побачив незнайомого чоловіка.

— Добридень, — привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? В пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

— Максим? — чоловік перший порушив мовчанку.

— Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, — сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. — Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обнялися.

— Я до цього часу не йму віри, що це ти, — сказав радісно генерал. — Скільки я робив спроб тебе знайти і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

— Взагалі-то… — почав Андрій Андрійович.

— Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, — запросив Максим Іванович. — Насправді, я тут сам в якості гостя, але господиня на роботі… А, що там казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами у чоловіків час йшов швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало на душі скрутно. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що трапилася з його сином, коли той став на невірний шлях. У свою чергу Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стас мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем і той побачив на її обличчі здивування.

— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

— Це ж треба, — сказала вона, — Який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було, чи засоромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрію Андрійовичу здалося, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки,