Зорі, що купаються у річці - Світлана Талан

— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?

— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стас. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Вранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

— Ти… ти… ти…, — жінка задихалася, не могла знайти підходящих слів.

— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стас, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться у розмірі.

— Свиня! — скрикнула жінка у гніві.

— Свиня хоче гроші, а матуся фото. Що ж нам робити? Га?

— У мене справді нічого немає.

— Тоді фото руденького буде у мене доти, доки у матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стас криво посміхнувся та вийшов з кімнати. За півгодини він вже був у Льохи.

— Грошей немає, — сказав той одразу, — І не проси більше.

— Я прошу у борг, а не у подарунок, — зауважив Стас.

— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льоха. — Якщо я повний — бери, скільки завгодно, а зараз…

— Льоха, — Стас поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

— Пред’явиш рахунок? Ввімкнеш лічильник?

— Дурень ти, Льохо, — сказав Стас та поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Відсутність у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день, а завтра знову прийдеш просити?

Стас посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

— Ось, дивись, — Стас повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого не має, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

— Агов, що ти надумав?

— Вдягнися гарніше, — сказав Стас якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти.

… Вдома нікого не було. Стас був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній телефон. На тому кінці ніхто не брав слухавку. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе у дзеркало. Потім впевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стас згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі кілець, обручок та сережок. «Нам, мамо, — Стас подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стаса зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льохою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стас знову попав у свою стихію, де відчував себе комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти і він забажав щось з японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що у них немає японських страв і пропонував замовити щось інше.

Стас поклав на столик стодоларову купюру.

— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — Якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп з водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було збігати.

Стас гуляв так, як було раніше до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їх обличчя, які, на перший погляд, здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Всі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.

Стас стомився, присів відпочити. Він продовжував дивитися на танцювальників у мигаючих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що ворушився. Натомість, Соня знову і знову поставала перед очима такою, якою він побачив її першого разу. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому крапельки роси. Обличчя свіже, очі широко розкриті, а в них грають веселі промінчики самого життя.

— Що замріявся? — Льоха плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стаса із задуми.

Стас відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник геть. І хлопець замовив ще пляшку коньяку.

— Вип'ємо? — запитав він Льоху.

— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

— Ось скажи мені, друже, — почав Стас, нахилившись до Льоші. — Ти віриш у те, що бувають відьми?

— У казках, — відповів той.

— А я вірю.

— Напився так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льоха.

— Я не шуткую, — продовжив Стас. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

— Що ж вони з ними робили?

— Зваблювали їх! — прошепотів Стас майже у вухо друга. — А ті сходили з розуму і ніякі лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

— Дурня! — махнув Льоха рукою.

— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

— Стасе, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льоха. Хоча він сам був добре напідпитку, помітив в очах Стаса якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому.

— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стас, не звернувши ніякої уваги на його слова. — їх спалювали на вогні! Іншого засобу позбутися відьомських чар не існує.

— Стасе, ти курив драп?

— Ну, то й що?

— Обкурився, перепився, то ж досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!