Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

— А що, діти, сідаймо до столу!

Його ніхто нічого не спитав, але всі опустили голови над мисками. І найкраща в світі вечеря чомусь не лізла нам у горло. Стояв там незрозумілий згусток, а малий Івась раптом заплакав. «Ну чого ти, дурний?» — спитав Володька, і ми зирнули на нього. А справді, чого б то він, дурний? Ми запосміхалися, спершу силувано, а тоді й щиріше і проштовхнули в горла перший шматок чудової їжі. А потім нам стало легше. Ми навіть розвеселилися й довго танцювали навколо ялинки. Ніхто не нагадував ні про що, і ніхто вже не дивився на порожнє місце.

— Пора спати, діти! — сказав директор, і ми розійшлись по кімнатах, а коли проходили повз улюблене наше вікно на четвертому поверсі, зирнули вниз. Там весело світився будинок відомого професора і видно було, як по кімнатах ходять гості.

Ми, мов по команді, відвернулися й побігли в кімнати. А потім не могли заснути. А потім ми заснули і вранці прокинулися знову веселі...

Навпроти нашої школи височить дев’ятиповерховий будинок, щоранку, як тільки добра погода, в його вікнах засвічується велике, негаряче й червоне світило; відбите сонце посилає в наш клас навкісне проміння, і від того з’являється оранжеве світло, яке кладе через увесь клас яскраві стяги, що закінчуються тут, біля мене, на стіні, біля задньої парти, де я сиджу зі своїм приятелем Шуркою.

Переді мною стримлять дві голівки, кожна має посередині дуже охайний проділ, а з обох боків — по білому, надто вже ретельно вив’язаному банту. Я дивлюсь у проміжок між цими бантами: там, далеко попереду, — залитий тим-таки відбитим світлом стіл, за ним вивищується монументальна постать учительки, а ще далі, біля дошки, я бачу Юрку, який жваво, наче солдат, відповідає. Вчителька схвально похитує головою, вона спокійна й величава, я можу наперед угадати, що буде далі, але вона все-таки відсилає Юрку до дошки, щоб він пописав там формули. Формули сиплються з-під його руки, як слова, легко й просто; вчителька розглядає свої нігті — вона не робить манікюру, але трохи підфарбовує губи — потім повертається до Юрки разом із стільцем, аж той печально й іржаво рипить, і я знаю, яким поглядом дивиться вона на Юрку. Про той її погляд свідчить і голос її, яким можна було б змазувати дерливі підшипники Шурчиного самоката.

— Сідай, Юрику, сідай! Ти чудово знаєш урок!

Мене бісить і цей «Юрик», і цей голос; учителька всміхається, розсуваючи тонкі підфарбовані губи, і я думаю, що зараз вона викличе мого друга Шурку. Шурка, звичайно, нічого путнього не скаже: замість учити уроки він цілий день корчив перед дзеркалом гримаси, гигикав і гарчав.

— Стадниченко! — злітає високий голос учительки.

Шурка підхоплюється, немов хто стьобнув його батогом, дивиться на мене, начебто вражений якимось негарним моїм учинком, потім розсовує товсті свої гемби, раптово моргає мені й перевальцем іде поміж ряди.

— Стадниченко! — знову злітає високий голос, хоч Шурка ще не дійшов до столу.— Розкажи-но мені про закон відцентрової сили.

Шурка знає цей закон більш практично, ніж теоретично, особливо коли вскакує на свого самоката й завзято штовхається об асфальт ногою, а самокат усе ж не перекидається: але тоді закон знає його невгавуча нога, а в голові летять і співають золоті роздольні вітри.

— Я знаю про доцентрову, — каже, розтягуючи слова, Шурка.— Доцентрова сила — це...

— Я тебе питаю не про доцентрову, а відцентрову силу,— спалахує, як оте сонце в шибках будинку навпроти, вчителька.

Шурка робить «кінське» обличчя, його видовжена нижня щелепа звертається набік, а шия стає тонка і майже прозора. Клас голосно шелестить підказкою, найдужче старається Райка, але Шурчине вухо, повернуте до класу, забите сонячним кляпом — он як воно яскраво й гарно освітлене; широка, майже радісна всмішка кладеться на його повні вуста, і він по-войовничому стріпує довгим волоссям.

— Я знаю про доцентрову! — каже він.

— Сідай! — злітає металевий голос, а очі вчительчині робляться такі вузькі, начебто вона раптом стала монголкою.— Ставлю тобі двійку!

«Зараз вона заведеться про Юрку»,— з мукою думаю я і вже чую її тонкий, наче волосина, голос, який злітає аж до стелі і, падаючи звідти на клас, розсипається на тисячу жучків, які вскакують нам у вуха. Вона говорить чи співає ту ж таки арію з опери «Корнієнко», який той Корнієнко цяця і яка погань ми, всі інші. Він, бачте, й одягається ошатно, він і спортсмен, і відмінник.

— Подивись, на що схожа твоя сорочка! — каже вона, і її палець з кругло обрізаним нігтем майже торкається Шурчиних грудей. Він скошує на той палець око і розглядає швидше самий палець, а не зірчисту фіолетову пляму на власних грудях: він розстрілював себе на перерві з авторучки, і кожен побачив, що не безрезультатно. Все-таки зв’язку між двійкою й цією плямою в себе на грудях він не розуміє, тому стенає плечима і, обминаючи той простягнений палець, який начебто теж зібрався його розстрілювати, рушає в міжряддя парт, розсвічуючи на обличчі одну з найбезглуздіших своїх усмішок.

Він гепає коло мене за парту й пише на вимочці: «А про доцентрову я знаю стільки ж, як про відцентрову».

Шурка труситься так, що парта аж ходором ходить, я закушую губу й собі, але посміятися мені не дають думки про Юрку. Все-таки, крутиться в мені думка, в нього виходить усе, все-таки він збіса здібний, хоч і хвалько він і дериніска. Ні,