Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук

— Раз, два, три, чотири, п’ять...ну, п’ять...

Але той, хто дійшов до п’яти, навряд чи хоче більшого. Тоді ми задоволено видихуємо цей остаточной результат:

— П’ять!

Шурка підходить до перекладини розвальцем. Він тре руки об стіну, потім довго розтирає глину між долонями, тоді навіщось плює на пальці, підскакує й провисає на довгих кінцівках.

— Ну, раз!

Шурка на «раз» пішов з натугою, він сіпнувся вкінці й опустився донизу.

— Два!

До двох Шурка не дотяг. Він тремтів, в’юнився, смикався і махав ногами, вчитель фізкультури взяв його за поперек і легенько зняв.

Шурка вдоволено витер руки об труси і всівся на лаву.

— Зате я по правилах, — сказав зарозуміло. — Я про це в одній книжці прочитав...

Юрка був у класі фізоргом, він завжди робив усе перший, але зараз бігав за шнурком і планками для стрибання у висоту.

Він теж потер руки об стіну і схопився за перекладину.

— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім...

На десятий Юрка пішов з натугою, але дотяг ще до п’ятнадцяти.

Після того пішов я. Не став натирати руки глиною, а тим більше плювати на пальці, я скочив чимдуж угору, але перекладини не дістав. Мене підсадили, але я був убитий самим актом підсадження і висмикнувся тільки двічі.

В цей час підійшли дівчата, вони про щось перешіптувалися й хихикали. Я зіскочив донизу, хоч міг би ще з натугою піти й на третій раз, і подивився злісно на Райку. Тоді відвернувся, бо, здалося, запорошило мені очі, а воно звісно, що робиться, коли комусь очі запорошує.

Ми бігали й стрибали, робили вправи на брусах; Юрка красиво зробив стойку, дівчата охнули й затулили долоньками роти; серед тих, що охкали, була, звісно, й Райка; я сидів у кутку, приклеївшись до лавочки, і крижанів, як бурулька. Тихо й сумно було мені на серці, і стукало воно в мене в грудях, як отой вчорашній годинник, у такт якого пливли мої нічні марення.

Я відпросився у вчителя, пославшись, що мені болить голова. В роздягальні помалу вдягнувся й зупинився перед вікном. Далекий осінній краєвид побачив я: зовсім золотий парк і червоні дерева вздовж синьої сошівки. Котилися по тій сошівці машини, і було серед них аж три жовті. Я відчув подих легкого листя і подумав, що сьогодні обов’язково піду поблукати по засипаних алеях парку. Я подумав, що й це листя, як полин, принаймні один у ньому дух і смак.

Кілька синиць стрибали неподалік. Спинялися і цікаво схиляли голівки, поблискуючи очками. Я мимохіть позаздрив цим синицям, адже не мають вони такого жалю, який живе в моїх грудях, і не знають такого болю, що переповнює мені душу. Було мені боляче й соромно. Хотілося кудись утекти й заховатися від цілого світу. Хіба я винен, що такий?— тенькнуло мені всередині. Ні, хай би прийшов якийсь чарівник, я б сказав йому тоді: дай мені, чарівниче, силу, красу й розум! Чому не даси ти мені, чарівниче, сили, краси й розуму, чому іншим даєш усе? Я не можу так більше, сказав подумки я, не можу відчувати себе піщинкою, котра тоне у світі...

Вийшов із роздягальні. Внизу бігали з м’ячем. Це була найазартніша гра: ділилися на дві команди й змагалися, хто швидше.

Юрка в цій грі також бував найперший, я колись біг із ним у парі, але опинився далеко позаду, хоч в очах у мене млоїлося, так я старався.

Ні, подумав я насамкінець, доля в мене, очевидно, інакша. Очевидно, доля моя: уболівати за тих, хто відстає, хто програє, і за тих, кому завжди й у всьому не щастить.

Райка підійшла до мене, коли я самотньо сидів у шкільному залі. Вона підсіла до мене й спитала:

— Чого ти на мене дмешся?

— Я на тебе не дмуся, — сказав я. — Дмуся на себе.

— Ти на мене подивився недавно так, начебто я тебе образила, — сказала вона, опустивши очі.

— Ти мене не образила,— сказав я.— Але хіба тобі не цікавіше з Юркою?

— З Юркою? — здивувалася Райка.— Юрка задавака, і мені зовсім не подобається...

Вона раптом замовкла і подивилася на мене. І я побачив, що червона барва заливає їй обличчя. Вона зойкнула і, затулившись рукою, побігла геть.

Я сидів наче громом битий. Я не вірив: було то щось незвичайне. Кинувся доганяти Райку, але вже не міг її знайти. Зрештою, мені треба було заспокоїтися самому: щоки мої палахкотіли вогнем. Цілу перерву проблукав я по коридорах, а коли вдарив дзвінок, подався чимдуж до класу.

Але там, де мала сидіти Райка, було порожньо. Я стояв на вході до класу й неймовірно дивився на те порожнє місце. Зрештою, мене підштовхнули: чого це я загороджую прохід?

Я вже прохід не загороджував. Сів на своє місце і наче в червоне море провалився.

— Я воротар во! — хвалився Шурка, розвалившись на парті.

Але зараз я його не слухав. Палало в мене обличчя, глухо билося серце. Я сидів і вряди-годи позирав на те місце, де сиділа Райка. На урок вона не прийшла, і