Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
Тоді покотилися з Семенових очей сльози. Він поклав руку на долоню глухого, і вони раптом міцно стисли п’ятірні. Сиділи отак навпроти один одного і плакали. Хитався довкола них світ, хвилі, зелені й чудні, загортували їх у покривала, підвішували в гамаках оксамитних. Великі птиці виносили їх із цього задушного, самотнього дому і махали величезними зеленими крилами. Теплий ранок горів десь попереду в малому, ясному закамарку мозку у кожного: думали й відчували зараз однаково. Над ними горіло зелене сонце, і роса, з’явлена тим сонцем, омивала босі зелені ноги...
...Поливні машини вже пройшли по центральних вулицях, і асфальт грав чорними вилисками. Місто ще спало, і в цей ранковий час Семен відчув, як тонко й ніжно торкається його виблідлого обличчя перше проміння. Кілька передчасно пожовклих листків приклеїлося до мокрого хідника — жовті, вогнисті латки. Семен обійшов ці листки, бо не хотів їх бруднити: хай світяться, поки можуть, — вік їхній короткий!
На його вулиці асфальт поливала двірничка. Мала сонне і вмиротворене обличчя, і він подумв, що вона з задоволенням зустрічає такі погожі ранки.
Семен пройшов у двір. Тут гуркотіли вже ящиками сміттярі.
— Котра година? — спитав він.
Сміттяр зирнув на нього, як на непотрібну комаху, і гримнув ящиком так, що аж луна відбилась від зарошених стін. В зубах у сміттяра яскріла цигарка.
— Закурить не даси?— спитав Семен, лапаючи порожню кишеню.
— Візьми!— буркнув сміттяр, наставляючи груди.
Семен узяв у нього із нагрудної кишені сигарету, і вони притулилися один до одного кінчиками цигарок. Синя хмарка звилася над ними.
Він ступив у парадне. Дихнув димом на повні груди і задивився на блідо-сіру лампочку в кутку. Крізь вікно на неї падало сонце, і вона грала в промінні, як світляк. Сходи вже було вимито, і бетон вогко пахтів. Семен ішов, залишаючи за собою димову смугу, і його кроки голосно розбивались у тиші. Десь унизу добродушно загарчала сміттярська машина і голосно вигукнув щось сміттяр.
На п’ятому поверсі він вийняв із рота цигарку і викинув її в сміттєпровід. Не втримав покришки, і вона голосно ляснула. Руки йому легенько тремтіли, і він озирнувся на віконце, що освітлювало сходи. В голубому світлі спалахнула білими грудьми ластівка і стрімко зникла.
Не зразу втрапив у замкову щілину. Легенько натис, щоб не клацав замок, і став на порозі.
Навпроти, біля своєї кімнати, стояла одягнена в синє Олена. Обличчя в неї від плаття теж синіло, а довкола очей пролягли кола.
— О, ти не спиш? — сказав він спокійно.
— Це ти не спиш,— відказала йому трохи різко Олена.
— Я спав,— Семен утомлено сів на ослінець серед коридора.— У глухого Чалого... Знаєш, він такий славний чоловік!
— Він п’янюга, — сказала тихо Олена.— Такий, як і ти...
Він подивився на неї з-під приплющених повік. У вухах йому знов загучав знайомий дзвін, але тепер були це уривки якоїсь музики. Наче шелестіло десь листя, і ліс він побачив півосінній, і хату з іржавим замком на дверях. Біля хати шуміли, вклоняючись вітру, два клени, і це вони скинули на ганок оте передчасне листя.
— Взагалі, я хотіла б з тобою поговорити,— сказала Олена, все ще стоячи на вступі до своєї кімнати.— Ти пропадаєш, Семене...
Він звів на неї теплі сині очі — їй аж застогнати захотілося, такі прозорі вони були й чисті. Подумала про той туманний ранок, коли перебродили вони річку; колотився в тому тумані, розбиваючи груди об золоту сітку, соловей; журкотіла вода коло литок, і рибини ліниво цілували їх холодними ротиками. Він дивився на неї таким самим поглядом, і вже тоді вона зрозуміла: синя тиша його очей надто хвилює її. Стисла вуста і вже хотіла закінчити цю розмову.
— Дивно так мені сьогодні,— сказав Семен, дивлячись собі під ноги.— Щось мені отам... — він показав на руди.
— Більше гуляй!
— Воно і є, що не туляється...
— Не сподобалося? — спитала трохи гордо Олена.
Він мовчав. Сон раптом прийшов до нього і склепив повіки. «Ми так довго одне одного не бачили»,— подумав.
Дивились одне на одного. Вона все ще стояла в прочілі: кімнату позад неї залило вщерть сонцем: пожежа якась весела й чудовна! На тому палахкому тлі малювалася її постать, і від того, що світло було таке щедре, почало воно раптом змивати з її тіла кільце за кільцем роки. Дихнуло на Семена запахом річки, туману, ночі, яку вони цілу процілувалися і яку вранці безтямно хотів розбити соловей. Провів долонею по обличчі — не міг дивитися на ту надто кохану жінку.
— Ніколи не знав міри,— сказала вона, і він покірливо схилив голову.— Ви, чоловіки, думаєте тільки про себе...
Вони знову дивилися одне на одного і вже не розводили очей. Синє Оленине плаття мерехтіло в сонці, й обличчя ховалось у голубій тіні.
— Дивний світ, дивний...— сказав Семен.
— Дивний не світ, а ти! — сказала Олена і пройшла повз нього на кухню. Наливала в чайник воду, а він устав і відчинив двері своєї кімнати.
