Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
У Прокулиних носилках, як і в Магдалининих лектиках, подушки пахли нардом. Ця дрібниця немов переконала Маріам:
— Що ж тут незвичайне? Дві визначні жінки, що стоять осторонь натовпу, одна вивищена службовим становищем свого чоловіка, друга — самостійно здобутим становищем, можуть мати бажання щиро поговорити одна з одною без свідків! Про що? Найпевніше про те, що їх в’яже між собою: про Кая!
Майже заспокоєна, дивилася Магдалина на соняшний промінь, що пробивався крізь вузьку щілину між заслонами. Розсипався іскрами в інкрустованій перлами оніксовій широкій фібулі[221], що підхоплювала й тримала фалди Магдалининої загортки. Мов у дзеркальній поверхні спокійної води, відбивався у смарагдовій підвісці довгої сережки і стікав краплинами рефлексів на майже фіалковий пурпур шовкових подушок…
Раптом усвідомила, що її тіло, молоде, гармонійне і пружне, обіймають ці фіалкові подушки, звиклі до пристарілих форм матрони.
З ніжністю й м’яким почуттям погладила блискучий фіалковий шовк…
Уявила собі, як колись ця матрона була молода й гарна, а Понтій Пилат не був ще тоді лисим прокуратором Юдеї з обважнілими презирством кутиками уст… Може, й він був тоді таким найліпшим між тодішніми юнаками, як нині Кай… Бачила перед собою ту чарівну затоку в Байях, що про неї часто оповідав Кай…
Як палко закликав він її, Маріам, свою мрію, в ті чарівні літнища, щоб із блакитних глибин затоки воскресити чарівні сни минулого щастя батьків!.. Щоб повторити знов, ще раз, щастя Понтії й Понтія!.. Магдалина чула ще жагучий голос Кая й усміхалась, як у півсні…
Раптом крики й метушня за лектикою розігнали Маріїні мрії…
Лектика затрималася, як листок, прибитий течією до загати.
«Єрусалим!» — здригнулася, як від холодного дотику, Магдалинина думка.
Ніколи не любила цього міста, завжди повного пекучого, в’їдливого пороху й метушні. А понад всім — розбурханої пристрасної ненависті.
Ненависть до гнобителів, до противників у поглядах, до тих, що іншим способом моляться:
«Хіба ж ми не діти одного Отця?»
До тих, що йнакше пояснювали святу мудрість… Ненависть усіх і до всіх. Вона пінилася злістю, кипіла не раз пролитою під ударами каміння кров’ю, билася прудким потоком на каменях спотикання[222], у вузьких вуличках між сліпих домів[223].
— Пса!.. Нечистого пса[224]! — вперто-завзято вигукував старечий розлючений фальцет[225].
— Де ж громи твої, Всемогутній?
У щілинку між заслонами було видно молоду жінку з профілем нічного птаха. Вона сперлася спиною на стіну. А на неї напирала юрба, немов пригвинчувала її до кам’яних брил.
Довкола летів град криків, образливих слів, прокльонів і лайки. Але все покривав осатанілий фальцет:
— Невірного… грецького пса! Принесли! Дали вчителеві, нашому Вчителеві зцілити… як людину! Пса!.. Пса!.. Поганина! — надривався зігнутий у попереку священик.
— Хай каже! Хай каже сама!
— Говори! — як вибух вогню з багаття, вилетіло з юрби.
Натовп нараз затих.
Бліді уста жінки метнули слова:
— Брехня!.. Мій чоловік побожний! Він шанує всіх богів! І римських і неримських!.. На грах у Тиверіаді, при відкритті нового цирку, як був землетрус, кинуло його саме на ложу тетрарха… Розбився, як глек на оливу!.. Лежав рік, як мумія у гробниці!.. Ні рукою, ні ногою!.. Рік… Цілий рік! — трусила руками перед самим обличчям правовірного священика. — Жебраками ми стали! А він же скрибом був!.. Учений!.. А як співав!.. Митець!..
— Таж поганин! — не витримав знову священик.
А як почули ми, що Пророк із Назарета зціляє… — намагалася перекричати священика жінка.
— Таж Месія — наш Месія! Тільки для нас! Для люду ізраїльського! — шалів священик.
— Сам казав: «Не можна відіймати хліба у дітей і кидати його псам!» — озвалося з натовпу.
— Сам ти пес! — вирвався переконаний голос противників. — Бо брешеш!.. Не казав такого ніколи!.. Казав, що всі люди — люди… Всі — рівні…
— Мовчіть! Кажи! Кажи, як було? Як зцілив?
— Зцілив цілком! Одним словом!.. Сказав: «Устань!». І немов новий дух послав у півмертве тіло!..
— Осанна Си-ну Да-ви-до-во-му! — блиснула відповідь, мов ясний меч на сонці, й відбилася світлою луною в Маріїному серці.
Аж уже справжній римський меч піднявся над головами:
— Дорогу лектиці дружини світлого прокуратора! — гукнув optio.
Юрба, мов хвиля прибою, відплила до стін.
У ту ж мить на лектику просто впала жінка зціленого. Вхопилася рукою за заслону і кричала в розпуці:
— Змилуйся! Рятуй!.. Ти ж справедливість наша!.. Наша Юстіціє!..
З-поза відтягненої запони показалося на мить, мов квітка з розхиленого куща, обличчя Магдалини. І, немов вилив хтось у юрбу окропу. Зненацька божевільно завили голоси:
— Явногрішниця! Не Понтія Прокула!
— Римляни знущаються, глузують з нас!
— З нашої честі! Чеснот!
