Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

У Каяфи виступили сухі червоні плями на крейдяно-білому обличчі.

А Єгонатан, ще більш потемнілий, ішов за ними, ніби зовсім спокійний і духом непритомний. Але душа його звивалась і корчилася болістю. А серце ридало:

— Боже отців наших! Чому ж не видав Ти силі правиці моєї цього гнобителя народу Твого? Чому не прийняв життя мого, як заплату за смерть його? Вислухай хоч тепер палку молитву мою!.. Боже отців наших!

…………………

Коли зачинилася брама Преторії, очі всіх загорілися запитаннями.

— Мусимо знов на нараду! — хрипко озвався Каяфа.

Кивнув Єгонатанові й пішов разом із ним уперед.

Перед брамою первосвященикового дому впала в порох стареча постать:

— Милосердя! Священику Всемогутнього, змилуйся!

— Що це? — гостро спитав Каяфа.

Але вигляд поважного старця, що привселюдно стояв перед ним навколішках серед вулиці, трохи розгладив його досаду.

Думкою мигнуло: «Для нашого люду влада — це я, а не римлянин-чужинець!»

— Чого просиш? Устань! — спитав м’якше.

Блудний погляд вицвілих старечих очей та чорна яма беззубих уст, що викидала непов’язані слова між сиві сплутані кучері довгої бороди, пригадали Каяфі:

— А! Це ти! Зцілений у суботу блюзніром у храмі! Що ж ізнову?

— Милосердя!.. Зглянься на біду мою велику! Те зцілення знищило мене! Відняло хліб від уст моїх!.. Кожен подавав каліці… Нині ж одні гонять, бо я зцілений Ним. Інші знову плюють на мене, бо я тобі доніс на Нього. Казали: гойно заплатять, як буду свідчити про Нього! А ось глянь! От уся платня!

Розсунув прорізи плаща й показав сліди свіжих ударів.

— Це все, що я дістав за оборону віри батьків!.. За те, що я став за святий закон! За справу!.. Тяжка біда моя!.. Зглянься, священику священиків! Змилуйся!

Каяфа витяг із-за пояса плетений гаманець. Дотиком пальців пересвідчився, що він півпорожній. І висипав прохачеві у наставлену полу.

— Іди!

— О могутній, дякую тобі!.. Не відкидай мене!.. Може, знову буду тобі потрібний, коли воскресне Він…

Корчі перекривили обличчя первосвященика, і він незграбно копнув прохача ногою. Двоє рабів, що стояли при брамі, вхопили старця й відтягли.

Щойно коли пани вступили в дім, блиснули білі пальмові киї.

— Тепер уже тебе ніхто не зцілить, сину нечистого крокодила Сукі[234]! — почулася єгипетська лайка ефіопів-рабів. — Не оплатиться тобі торгівля зрадою! Маєш! Маєш!

Третього дня після похорону Пророка Назаретського зала малих нарад у Каяфинім палаці, завжди повна нашорошеної тиші, аж тремтіла від вигуків жидівської сторожі.

— Ангел Всемогутнього зійшов з небес!

— Відвалив камінь від дверей!

— І сів на ньому!.. — присяглися в несамовитому жаху старші над храмовою сторожею, Натан і Нухим.

— Вигляд його — як блискавка!

— А одежа — як сніг! — виривалися голоси інших вартівників.

— Чому ж не запитали ви… — почав був Ганан і відчув, що говорить «не те»… І що взагалі говорити нема про що…

— Куди ж ділося тіло? — повним палкої злоби поглядом зиркнув на сторожу Каяфа. — Дослідили ви?

І спустив очі. Бо бачив розпалені екстатичним захопленням погляди варти.

Перший Нухим, а за ним Натан і всі десять вартових відчули збентеженість панів. І осмілилися.

— Досліджувати що?

— Питати кого?

— Хто мав питати?

— Не тільки ми попадали із страху, а й гори здригнулися!

— Лежали ми на обличчях від світла неземного, що осліпило нас!

— Мовчати! Баби балакучі, не сторожа храмова! Мовчати! — раптом вибухнув Каяфа, розпалений сліпим гнівом на власну безсилість. І рабський страх гасив хвилинне піднесення духа.

— Перший з вас, шакали, хто поза цими стінами оповість про цю… вашу ганьбу, — Каяфа набрав повітря в легені, — той з вас, боягузи, що лякаєтесь труни, труни з мертвим тілом, висітиме на хресті, на тій самій Голгофі! — знайшов віддушину своєму гнівові.

— Нухим і Натан, — узяв слово й Ганан, — ше сьогодні підуть з караванами до Синаю[235], до кам’яних домів! Решта — на галери[236]! До Тира!

Невільники — бо храмова варта для певності складалася з невільників — упали навколішки й заголосили.

— Усього на третій день у вашій присутності, озброєна отаро шакалів, ви-кра-де-но тіло з приваленого кам’яною плитою скельного гробу!.. Ви-кра-де-но! ту повторив ще раз, силабізуючи роздільно.

— Хто ті злодії, що підкупили вас, дізнаємось пізніш! А тепер запам’ятайте: мертві не воскресають[237]! Ви ж заслужили самі смерті! Та дякуйте мені… І Богові… що не караю вас смертю, як справедливий суддя, але карою, як добрий священик…

Замок, накладений на уста храмовій сторожі, поміг. Ще до вечора того дня не було в Єрусалимі куточка, де б не знали, що учні розп’ятого Раббі Назаретського викрали тіло й винесли його з Єрусалима невідомо куди.

Всі знали, що винна тому п’яна й підкупна храмова варта, яку вже покарано за це галерами…

— А що ж римляни? Чому не послали римських вояків? — часом виривався обережний запит.

— Римляни? Намісник не міг примусити своїх вояків! Боялись і мертвого ізраїльського Пророка!

— До того ж римляни вірять, що мертві можуть воскреснути… ожити… чи що…