Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова
— Воскреси брата! Воскреси брата, та й годі!
Чисте осудовище! Бо ж ізраїльтяни вільних жінок ні за що вважають і при зустрічі відвертаються… Та де! Навіть побити камінням можуть!.. А тут ось: гетера привселюдно Пророкові, Вчителеві ноги обіймає та промовляє!.. Аж у самого Пророка очі, як від сліз, заблищали… І сказав голосом великим: «Та йди вже геть звідси, Лазаре!»
І вийшов! На ж тобі!.. Іде собі з гробу, чисто немов з хати!
Аретуза нахилилася і поцілувала полу Прокулиної туніки:
— Даруй, світла доміно! Призналася я, що я з Преторії…
Прокула зсунула брови. Аретуза вловила цей рух і поквапилася сказати раніш своє слово:
— Сама я бачила живого Лазара… Та що там Лазара! Кого б ти гадала, ясна доміно, кого я там бачила? На власні очі! Тетрархового домоправителя дружину! На Геру й Атену! Саму дружину Хузи. Правда-правдива!.. А до неї й озвався Лазар, саме тоді, як мені Маркела заглянути дозволила! І чула я на власні вуха! — це чиста правдонька! «Ніколи, — каже, — я так добре ще себе не почував, як від часу, коли умер!» Ой, боги великі! Я мало не впала! До смерті цього не забуду.
Згадка про тетрарха болісно діткнулася Прокули, збудивши те, що матрона намагалася приспати. Це ж той, що вніс розлад у зовнішнє і внутрішнє життя Понтія! А тим і її! Але промовила байдуже: — Кажуть, що Раббі Галилейський — якийсь бог… Що ж! Це бувало! Зевес із Гермесом теж у людській подобі по землі ходили! У Филимона й Бавкиди хліб їли! Може, й справді це якийсь локальний бог… Але невільниці можуть іти! Купатися Прокула буде пізніш… А про Лазара та Витанію вже чула аж занадто…
А сама думала: так, отже, навіть факту воскресіння померлої та похованої людини замало, щоб вигнати манюсіньку настирливу думку, що не дає забути про себе ні вдень, ні вночі… За двадцять літ подружнього життя з Пилатом Прокула вперше це запримітила й застановилася над цим:
«Понтій Пилат вчинив несправно!»
У сто перший раз повторювала собі:
«Це неможливо!»
І враз по тому думала:
«Дійсно так! Він дійсно угнувся! Збочив із своєї невідхильно простої дороги, від свого незламного звичаю — ставити вище за все чистоту, відверту правду… Скрізь і в усьому йти за нею…»
Підліг впливам? Перейняв негідні римлянина лукаві способи Сходу? Чи ж могла Прокула колись гадати, що при думці про чоловіка в її голові встануть слова Арістофана, що всіх і все ранив стрілами свого сарказму та глуму?
Оточили тебе ті, Що призвичаїлись туманити нарід…
Що слід знищити того плазуючого гада-ідумейця, про те не може бути двох думок, жодного сумніву чи хитань! Але чи личить римській гідності лукаво миритись із ворогом, яким погорджуєш? Та ще в добу, коли затис у руці зброю проти нього? А це Понтій Пилат зробив!..
Човничок заплутався в основі. Смикнула і замотала ткань…
Затисла зуби і спокійно, методично, обережно вимотувала, розплутуючи одночасно і свої думки…
Що ж вона має тепер робити? Знизитись до того, щоб своєму чоловікові, розумному і правдивому, Пилатові Справедливому дорікати або хоча б тільки виказувати його помилку? Таж сьогодні їй не годиться повчати й наставляти навіть Кая, бо ж таки він уже скинув хлоп’ячу тогу-претексту і став мужем.
Клавдія Прокула на те стала «Понтією», щоб помагати своєму чоловікові в потребі. Навчати його або згоджуватися без застереження на все — цього вона собі ніколи не дозволить.
Було б дуже обачно привести його до визнання своєї помилки. Але тоді — Пилат перестане бути Пилатом!
Тож залишається тільки одно: відійти й більше ніде й ніколи не зустрінутися…
Покрутила головою й смутно всміхнулася:
— Для Прокули середини ніколи не було й не буде!
Увільнила від «вузликів» думку, як пряжу, і знову рівно й швидко йшли далі праця й думки.
Найперше, треба негайно відіслати Кая «до землі». Це справно вирішив Пилат. Задовго вже був юнак нечинним серед бездіяльних мешканців міста.
«Раб із міста, — говорить приказка, — не має вартості». Прокула ж гадає, що не більше варті й вільні urbani[210].
Уважала міщухів переважно за нездар і ледарів, що бояться важкої праці й невідкладних обов’язків[211]. Бояться, щоб хтось, бачачи їхнє вміння працювати, не впізнав у них вільновідпущених, учорашніх рабів.
Тож Кая треба вислати, якнайшвидше! Хоч би й завтра! Щоб не встиг помітити батькового зламу.
Човник вирвався з руки й полетів додолу. Підняла, вимотала. І завагалась…
— А чи добре посилати господарювати нежонатого сина? Особливо в той мент, коли Кай поділив свій юнацький запал чуття між наукою східних філософів з нежиттєвими ідеалами та між сліпим першим коханням, готовим на найбожевільніші вибухи саме тоді, коли йому ставлять перепони?
Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути рід! Не зайди, мандрівники, приходьки — птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників.
Життя вимагає, щоб його
