💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Карбід - Андрій Степанович Любка

Карбід - Андрій Степанович Любка

Читаємо онлайн Карбід - Андрій Степанович Любка
за дерев'яним столом, розглядала свій манікюр, аж раптом побачила, що стіл зовсім не простий. У волокнах дерева світилися кольорові — і не просто кольорові, а дуже яскраві — вогні. Я вдивлялася й чудувалася, аж доки ця картинка поглинула мене цілком: і я побачила швидкісну автомобільну трасу, що біжить десь неподалік Сан-Франциско. Була чорна ніч, темно-синє небо й яскраві зірки, поміж яких фонтанами розривалися кольорові феєрверки. Зі швидкістю світла пролітали поруч дивовижні спорткари, залишаючи по собі лише червоне й біле світло сигнальних вогнів. Обабіч росли пальми, а за ними міріадами блискіток горіли вивіски казино і нічних клубів, усе це було настільки реальним і прекрасним, що я ледь не знепритомніла від цієї розкоші. Підвела погляд і побачила, що мої гості також щось бачать, кожен дивився в свій бік, але зачудовано й сконцентровано. Я перевела погляд на жарівку, що висіла в центрі люстри. Світло звідти лилося імпульсами, кольоровими хвилями, як райдуга; мені це все нагадало кола французьких суконь епохи Відродження: світло так само колами розходилося довкруг лампи. Все було прекрасним, усі кольори в кімнаті набрали інтенсивності, стали гарнішими. І що головне — я була абсолютно адекватною, тобто нічого страшного не діялося, я могла рухатися кімнатою, розмовляти, просто бачила все по-іншому, різкіше, контрастніше. Я б навіть не називала ці гриби галюциногенними, просто вони в мільйон разів загострюють відчуття, зір стає, ніби ти дивишся очима метелика. Мабуть, це корисно було б художникам...

— О, про галюцинації можу розказати я, — повільно й розслаблено сказав Мірча.

— Ні, секунду, я ще не договорила. Так ось, під цими грибами бачиш усе, немов ти метелик чи дельфін. Але також змінюється й відчуття звуку, слух. Десь через годинку я вирішила ввімкнути музику, бо ми всі мовчали й кайфували кожен у своєму вимірі. Не знайшовши пульту від телевізора, я просто включила музику на своєму смартфоні. Це був якийсь старий альбом Зємфіри. О господи, як це було прекрасно! Я лягла на ліжко й заплющила очі. Музика була небесною. Здавалося, я можу повністю відключитися від реальності, втопитися в голосі співачки, який поглинав мене повністю. Що найдивніше: заплющивши очі, я не провалилася в темряву; переді мною й далі було небо над Сан-Франциско, а поміж кольоровими вибухами світла я чітко бачила панель управління музикою, майже як на комп'ютері, у вінампі. Там було кілька важелів, як на радіоприймачі, а навколо кожного з них написи: «голос», «гітара», «барабани», «піаніно». Ось так лежачи, я могла очима крутити їх — і налаштовувати музику в своїй голові. Наприклад, я крутила важіль «голос» — і чула лише голос Зємфіри, крутила «піаніно» — і підсилювала звук клавіш. Відтоді Зємфіра стала моєю улюбленою співачкою, бо я ніколи не чула нічого кращого, ніколи так не відчувала музику. Кажуть, що під грибами найкраще ходити в оперу — тоді симфонічний оркестр і високі, потужні голоси створюють незабутнє відчуття щастя. Але я в оперу не ходила, натомість мої гості, побачивши, що я вже в ліжку, перебазувалися до мене, почали роздягати й цілувати мене, а я весь час слухала Зємфіру, яка наповнювала мене так само, як і ці голландці. Це був прекрасний секс — такий, як мистецтво. Пізніше я цікавилася цими грибами, але більше не випадало їх спробувати. Знаю, що у нас на Закарпатті, зокрема на полонинах Перечинщини, ростуть схожі гриби, їх збирають і їдять, діють вони ніби так само. Але я не наважилася спробувати — все-таки я медик, розумію, що завжди важливо пам'ятати про концентрованість, дозу. А тут якісь місцеві гуцули просто пропонують пожувати сорок-п'ятдесят маленьких грибочків. Я боялася. Інша справа в Амстердамі: кольори, що позначають міцність, гарантія якості від продавця, засвідчена державними лабораторіями, розфасування по два-три грами. Ех, із задоволенням спробувала б іще раз!

— Класно, класно, — зрозумівши, що Уляна Дмитрівка Крук свою розповідь закінчила, протягнув Мірча. — Я теж одного разу пробував галюциногени, але жорсткіші. Більше не хочеться. Було це давно, коли я ще був зовсім молодим. У такому віці все хочеться спробувати. Ми з хлопцями тоді пили переважно самогонку, бо грошей на казенку не було. Напивалися до втрати адекватності і часто свідомості. Але тут пройшла чутка, що один знайомий підсів на якісь наркотики. Це звучало круто. Я спитав його, і він відповів, що насправді не наркотики вживає, на яких грошей не було, та й купити, чесно кажучи, ми тоді не знали де, а наш, вітчизняний натуральний продукт. Він ще й називається красномовно — дурман. Росте біля доріг, просто під ногами. Виявляється, що треба брати його закриту квітку, з якої мав би вирости плід. А вже в ній — такі бажані насінини. З кожної квітки можна назбирати по сто-двісті насінин. Трохи їх підсушуєш, а потім просто жуєш. Це все мені той приятель пояснив, а потім поділився й готовим уже насінням, дав цілий пакетик. Сказав, що треба їсти по тридцять зерен, не більше. А потім світ змінюється — і все поглинають галюни. Мене це настільки зацікавило, що я тільки вийшов від нього і свої тридцять насінин одразу ж і прожував. Ішов додому, але нічого не змінювалося. Тоді я вирішив, що з огляду на мою масу тіла мені треба більше. Може, хоч тоді подіє. Тому з'їв ще з дюжину. Не діяло. Мене це так розізлило, що зопалу я закинув до рота ще штук двадцять. І за кілька хвилин почалося. Це був найгірший вечір у моєму житті, найстрашніший. Я себе зовсім не контролював. Я був як у комп'ютерній грі і дивився на себе збоку. Але все було дуже страшним по-справжньому. Я йшов — і раптом побачив, що під ногами в мене клубочаться змії! Багато різних гадюк, які лазили по моїх ногах, а що найжахливіше — дивилися мені просто в очі своїми порожніми, вигаслими баньками. Серце закалатало, я біг вулицею додому, перестрибуючи змій, не бачив нічого навколо, кажу, все було, як у комп'ютерній грі: дорога, змії, мої ноги, а все навкруги нагадувало декорації, будинки обабіч вулиці виглядали, немов це були просто темні фанерні плями, дерева були пласкими, нічого на цій картинці, крім мене й змій, не рухалося. Я добіг додому — зачинено. Дивно, але під вазонком на підвіконні ключа не було. Мені стало страшно, я вибив вікно і заліз у хату так. Пробіг у кімнату, стрибнув у ліжко і з головою накрився ковдрою. Але страх не минув, до

Відгуки про книгу Карбід - Андрій Степанович Любка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: