Карбід - Андрій Степанович Любка
— Ого! — зацікавився Золтан Барток. — Я знаю про Ракоці, це наш національний герой. Ну, наш, тобто мадярський. Але не чув, що про нього Вольтер писав.
— Так, це угорський національний герой, бо він очолив визвольну війну проти Габсбурґів, — увійшов Тис у звичне йому амплуа вчителя історії. — Дитинство його минуло в Закарпатті, він ріс у Мукачівському замку. У 1703 році наважився очолити народне повстання проти імперського гніту Відня. До речі, на початках в його армії чи не половину становили саме закарпатські русини-українці, це вже потім — зі звільненням нових території — до них приєдналося більше угорців. Успіхи були значними, його армії вдалося звільнити Трансільванію, де нашого Ференца Ракоці одразу ж обрали князем. У боротьбі проти Відня його підтримували французи, навіть офіційно надавали зброю. Тому Вольтер невипадково про нього знав. Ракоці мав стати головою нової конфедеративної угорської держави, незалежної від Габсбурґів. Це повстання і його квазі-держава мали довгу історію — вісім років, аж до 1711-го. Тоді Ракоці втік і ще кілька років поневірявся у різних країнах, аж нарешті осів у Туреччині, неподалік Стамбула. Там-то вигнанця й описує Вольтер, а Куніґунду робить його служницею.
— Яке смішне в неї ім'я, нагадує кунілінґус, — пирснула зо сміху Дияволиця, але ніхто на її жарт не зреагував.
— Є ще один зв'язок із Закарпаттям у цій вольтерівській історії, — не вгавав Тис. — Куніґунда — саме так називається одне з озер у Солотвині, на місці стародавніх кар'єрів солі. Ці кар'єри такі давні й за своїм значенням настільки важливі для нашої частини Європи, що про них могли, мабуть, чути й у Франції. Зрештою, на місці багатьох старих кар'єрів солі, що стали дуже глибокими, з'явилися озера. Вода там, як у Мертвому морі. Тепер це курорт, багато з озер підживлюються підземними термальними джерелами, тож вода навіть узимку в них гаряча.
— Знаємо, там кожен із закарпатців був, кайф! — погодився Ікар.
— Але загалом урочище Куніґунда відоме з інших причин, — раптом спохмурнів Тис. — Там, серед цих білих соляних кар'єрів, німці під час Другої світової війни розстрілювали місцевих циган. Їх і досі в тих околицях живе чимало, а тоді було в декілька разів більше. Всі знають, що гітлерівці хотіли змести з лиця землі євреїв, але мало хто знає, що за нацистською програмою від європейських циган теж не мало залишитися навіть сліду. У євреїв це називалося Голокост, а в циган — Пораймос. Отож, німці, яким у цьому допомагали мадярські гортисти, спіймали й зігнали місцевих циган в урочище Куніґунда. Була сувора зима. Вони шикували ромів на краю старих кар'єрів і так розстрілювали, тіла самі падали в яму. Таким чином їх там назбиралося дуже багато. Але одного разу окупанти отримали наказ позбутися тіл, заховати їх від сторонніх очей. Вони прийшли до цього кар'єру, а мороз стояв ого-го, рекордний. Було мінус двадцять п'ять градусів. Тож трупи циган буквально закам'яніли. А до того ж покрилися білою памороззю й легким нальотом солі. Виглядали, як казкові фігурки, скульптури з льоду. Мороз не дав тілам розкластися, тому під інієм були немов живі, але закляклі люди. Це було моторошне видовище. Збирати тіла змусили місцевих селян, один з них і описав це пізніше у своїх спогадах. Він згадує, що тіла були такі закам'янілі, що їх кидали в кузов вантажівки, як стовбури дерев. А коли вантажівка наповнювалася, кілька трупів ставили вертикально біля бортів, утворюючи таким чином загороду, паркан. А середину знову закидували тілами циган. Уявіть собі, як це мало виглядати: їде вантажівка, а ззаду — як колоди — стоять і лежать білісінькі, немов із казки про Снігову королеву, тіла людей. Брррр!
— Ну, я чув, що вони й у наші дні дуже екзотично помирають, — сказав Золтан Барток. — Тепер у тих краях навколо Солотвина, у Тячівському районі, живе дуже багато циган, і чимало з них дуже заможні люди, мільйонери, що заробили статки на контрабанді. Коли їдеш трасою на Яремчу, то в кількох селах є цілі палаци на понад сто кімнат кожен. Це будинки, які побудували собі місцеві циганські барони. Там все, як у казці: вежі, тріумфальні арки замість воріт, балкони розміром із спортзал. А коли якийсь такий циганський барон помирає, то йому замість могили викопують підземний будинок, в якому є все: ліжко, телевізори, стіл, холодильник з їжею, картини, фотографії рідних. А на тумбочку біля тіла покійника кладуть його заряджений і ввімкнений мобільний телефон. Тоді все це перекривають плитою й засипають землею. Якщо покійний циган захоче, то зможе подзвонити сім'ї.
— Так, це правда. А справа в тім, що душа, яку цигани називають муло, не помирає одразу, а ще якийсь час живе, тому родичі намагаються забезпечити її всім необхідним. Смерть для циган — зовсім не кінець, — поважно й задумливо додав Тис. Марихуана поволі переставала діяти, а алкоголь тиснув на простату, тож учитель нервово совався в кріслі, раз у раз хрускаючи своїми довгими пальцями. Йому хотілося вийти в туалет, але він боявся покидати цю кімнату, адже десь поруч мала блудити самотня душа невинно вбитого Ичі.
Розділ чотирнадцятий,
дія якого розгортається за тиждень до урочистого відкриття Фонтана Єдності
У понеділок, 17 серпня 2015-го року, Ведмедів жив своїм звичним життям. З самого ранку хто мав роботу — поспішав на неї, решта вешталася без діла вулицями. Чоловіки набундючено сиділи на терасах кав'ярень, по кілька годин п'ючи одну каву. Скрізь панувала південна атмосфера: непоспіху, ледачості, завмерлого споглядання. Не дивиною було побачити на вулиці людину, яка просто нерухомо стояла й дивилася перед себе. Часто ведмедівці більше часу проводили в кафе, ніж на роботі. Спека стояла така, що й мухи не літали, а комарі зважувалися докучати людям лише у вечірні прохолодніші години.
Ця соковита південність Закарпаття полягає не лише у кліматичній погожості, йдеться також про певну географічну складову. Адже з одного боку цю область оточують Карпати, не пропускаючи в долину холодні вітри. Таким чином, весна сюди приходить значно швидше, вже в другій половині лютого, а осінь натомість відступає повільніше. Зими як такої майже немає:
