БЖД - Олександр Леонідович Ушкалов

Ми їхали невідомо куди, питатися про мету на­шої подорожі чомусь не було жодного бажання. І чим більше я пив, тим сильнішим ставало відчут­тя, що, куди б ми не приїхали, на нас чекатиме са­ма лиш порожнеча, така порожня, що в ній не буде ані повітря, ані неба, ані тим паче повітря, зміша­ного з небом. Та найгіршим здавалося те, що з ці­єї ситуації я не бачив жодного інакшого виходу, як їхати, просто їхати й не зупинятись... Бо кож­на зупинка могла мати дуже хєрові, може, навіть катастрофічні для нас усіх (принаймні для мене особисто) наслідки... Спинитися в цій лісосмузі, пройтися травою й зрозуміти, що дерева – то на­справді не дерева, а довбані фанерні декорації,

які здаються деревами, коли ти пролітаєш повз них на швидкості за сотню... А якщо підійти до них й ударити ногою, вони впадуть назад, у порожне­чу, і за ними вже нічого не буде... І коли ти це збаг­неш, роздуплишся, вкуриш, якщо тебе все-таки втаємничать у всі ці фішки і ти нарешті знатимеш, що десь є дерева, за якими вже нічого нема, ти про­сто волітимеш біля них не спинятися, ти топтати­меш педаль газу й дивитимешся тільки вперед, ти все своє життя тікатимеш від цього...

– Це добрий ліс, – сказав навіщось Яцик ,немовби читав мої стрьомні думки.

Якщо існують «добрі» ліси, то, за логікою, на противагу їм, мають існувати ще й «злі», – розмірковував я. Проте мені страх як хотілося вірити Яцикові: якщо він так говорить, значить ліс справді добрий, значить він це знає, значить він переконався в цьому...

– А ти впевнений, – спитав я, – що в ньому нема порожнечі?

Яцик якось із недовірою зиркнув на мене, схо­же, він не чекав почути чогось подібного від чува-ка, який п'є горілку прямо з пляшки.

—Ніякої порожнечі, – заперечив Яцик, – там піонерські табори, багато піонерських та­борів...

—Значить, порожнеча за ними...

—Ні, не сказав би...

—Ну, тоді в головах...

—Що в головах?

—Порожнеча.

—У чиїх?

—Тих, хто там живе... Як же ти не розумієш? Мас ж кома десь бути...

—Ні, – сказав пін, посміхаючись, – у тих го­ловах – одне лайно, у кого менше, у кого біль­ше... А лайно й порожнеча – речі абсолютно різ­ні. Гадаю, ти ж не станеш заперечувати...

Кришнаїтська логіка потроху починала мені подобатись.

—До речі, а що таке, по-твоєму, порожне­ча? – спитав він.

—Ну, – знизав я плечима й іще раз сьорбнув горілки, – порожнеча, це коли порожньо...

—Напрочуд точне визначення, – здивовано відзначив він, – не чекав від тебе таке почути, думав, що ти почнеш розсусолювати...

—Що розсусолювати?

—Порожнечу...

«От мудак крейзонутий, – подумав я про се­бе, – не чекав такого від мене почути... За кого він себе вважає? Теж мені, Біл Даун знайшовся...»

– Загалом, – сказав він, – поняття порож­нечі для мене відносне, бо... як би це тобі пояс­нити... бо Кришна всеосяжний і, варто тільки за­хотіти, він заповнить увесь твій вакуум...

Я ніяк не відреагував на цей маразм, тому Яцик, немов на підтвердження всеосяжності Кришни, дістав із бардачка касету й сунув її в магнітолу. По­линула медитативна кришнаїтська музика. Вона виходила з динаміків якимись несподіваними рив­ками, так, наче її хтось прокручував на м'ясорубці.

І тут мене вкотре накрило: я чогось уявив од­ну зі своїх шкільних музичок, що крутила своїми дистрофічними руками м'ясорубку, наче шар­манку, а звідти долинали ці кришнаїтські моти­ви. Вона, наша музичка, була стара діва й пі­дірвана істеричка. Коли ми кепсько поводилися або не могли взяти якоїсь ноти, вона зривалася на свої дистрофічні ніжки, хапала стілець і що­сили хєрачила ним об піаніно... Піаніно жалібно стогнало, наче велика коричнева корова, а вчи­телька кричала: «Хами, якщо я зараз зламаю піа­ніно, то в цьому будете винні ви, а нове купува­тимуть ваші батьки... хами, хами, хами!» Тутя пе­реставав розуміти – чи це ми хами в кубі, чи наші батьки... Але питати я не наважувався, бо тоді б вона знову била піаніно й справді могла його покалічити... Схоже, вона любила музику якоюсь своєю, особливою, мазохістською любо­в'ю. Так чи так, а школярі й, судячи з усього, чо­ловіки теж її, тобто нашу стару депресивно-істерично-клімаксичну музичку, не любили. А од­ного разу, сталося це, правда, не на нашому уроці, вона таки справді зламала піаніно, проби­ла металевою ніжкою стільця в ньому офігенну дірку... Перед цим я десь вичитав, що в багатих арабських країнах є така живодерська розвага – кожен охочий може за кілька штук баксів вистрі­лити в корову з гранатомета. Так от, коли пока­лічене піаніно тягли коридором бухі вантажни­ки, воно справді нагадувало мені корову, по якій стріляли з гранатомета. Щоправда, події ляг­ли в зовсім інше річище, аніж сподівалася наша музичка. її вигнали з роботи, й ремонт піаніно оплачувала саме вона, а не наші батьки, хами, ха­ми, хами...

А потім прийшла вона, практикантка, не боги­ня, але щось у ній таке було, що я майже закохав­ся... Доки піаніно ремонтували, вона грала нам на флейті, а потім наша коричнева корова все-таки повернулася з госпіталю... Я ходив на всі уроки, пацани, схоже, теж запали на нашу практикантку, принаймні, коли ми співали «катюшу» чи ще яке гівно, ніхто не втавляв своє: йо, камон, аллє генде ін ді люфт або джага-джага... Це про щось таки свідчило... І ось одного разу сталася фігня... Ми мучили пісню про трі бєлих каня... І щось у нас не виходило... «Це тому, – сказала наша практи­кантка, загадково посміхаючись, – що у вас не­правильно поставлене дихання. Зараз ми все ви­правим...» І от вона підходила до кожного учня, клала йому долоню на прес і просила заспівати ку­плет... Ая взагалі не вмію співати, я просто відкри­вав рота, імітував, прикидався, тільки заради того, щоб бачити її...

Аж ось тепер співати про канєй треба було то­ді, коли вона стоїть і тримає руку на моєму пресі, і в очі мені дивиться... Коротше, після другого рядка пісні про канєй, у мене встав... Не знаю, чи помітила вона, але чуваки, які сиділи поряд, аж під парти зарились... «Працювати й працюва­ти», – сказала мені практикантка, маючи на ува­зі невідомо що...

Що саме мав на увазі Яцик, коли увімкнув цю касету, я так само не зрозумів, і