Життя і мета собаки - Брюс Кемерон
Коли я бувала на псарні, бачила, що Кеммі сидів там часто, а Джипсі — майже ніколи. Одного такого дня я пробувала зацікавити Кеммі дивовижною грою «А в мене м’ячик!», і тут за мною прийшов Джейкоб. «Еллі!» — покликав він.
Я ще ніколи не чула в його голосі такої тривоги й поспіху.
Ми їхали дуже швидко, раз у раз із вищанням завертаючи за ріг, над нами завивала сирена. Я лежала на підлозі в клітці й намагалася втриматися, щоб не з’їжджати в різні боки.
Як завжди, коли ми прибули на місце, там юрмилося багато людей. Одна з них, жінка, була така налякана, що не могла стояти, її тримали двоє. Тривога, що прокотилася крізь Джейкоба, коли він побіг до тих людей, була такою сильною, що в мене шерсть на шиї стала сторч.
То була стоянка. Двері будівлі раз у раз розчинялися, і тоді вибігали люди з маленькими торбинками. Жінка, яка не стояла на ногах, запхала руку в сумку й дістала іграшку.
— Нам треба зачиняти торговельний центр, — сказав хтось.
Джейкоб підійшов до клітки й відчинив її. Дав мені понюхати іграшку.
— Еллі, порядок? Зрозуміла? Тобі треба знайти. Знайди, Еллі!
Я вистрибнула з машини й спробувала вирізнити з усіх довколишніх запахів той, який був на іграшці, знайти його. Я так зосередилася, що не помітила, як вибігла на дорогу перед машиною, яка різко гойднулася й спинилася, коли водій вдарив по гальмах.
О, я його вловила — це був запах, запах, який дивно домішувався до іншого, сильного чоловічого запаху. Я впевнено пішла слідом за обома ароматами.
Запах зник біля машини (точніше, біля машини він обривався), отже, потрібні нам люди поїхали якимсь іншим автомобілем, а цей стоїть на його місці. Я дала знати Джейкобу, який аж зіщулився від розчарування та відчуття якоїсь безвиході.
— Добре, хороша собака, Еллі. Молодець, — але говорив він це для годиться, і я почувалася поганою.
— Ми виявили її слід до цього місця — схоже, що вона сіла в машину й поїхала. Чи є на стоянці відеоспостереження?
— Зараз перевіряємо. Якщо це той, про кого ми думаємо, то машина крадена, — сказав Джейкобу чоловік у костюмі.
— Куди ж він її повіз? Якщо це він, то куди? — питав Джейкоб.
Чоловік у костюмі розвернув голову, косо глянув на зелені пагорби за нашими спинами.
— Останні два тіла ми знайшли в каньйоні Топанга. Перше було в державному парку Вілла Роджерса.
— Їдьмо туди, — сказав Джейкоб. — Подивимося, чи зможе вона щось виявити.
Я була вражена, коли Джейкоб посадив мене наперед. Раніше він не давав мені бути собакою на передньому сидінні! Проте настрій в нього лишався напруженим, тож я пильнувала й не гавкала, коли ми проїжджали повз псів, які дзявкали на мене з нестримною заздрістю. Ми з Джейкобом виїхали зі стоянки, й він усе підсовував мені ту саму іграшку, яку я старанно обнюхувала.
— Добре, дівчисько. Я розумію, що це прозвучить дивно, але мені треба, щоб ти знайшла. Знайди!
Почувши команду, я роззирнулася й здивовано подивилася на нього. Знайти? В машині?
Запахи з вікна приваблювали мій ніс.
— Молодчина! — похвалив мене Джейкоб. — Знайди! Знайди дівчинку!
У мене досі був повен ніс запаху іграшки, тому я насторожилася, коли вітерець раптово приніс мені її запах, перемішаний із чоловічим.
— Молодець! — сказав Джейкоб. Він спинив машину й уважно стежив за мною. За нами просигналила машина. — Відчуваєш щось, дівчинко?
Я уже не чула її.
— Усе нормально, усе нормально, Еллі. Молодець, — сказав він.
Тепер я зрозуміла: ми робимо свою справу з машини. Джейкоб вів, а я висовувала ніс із вікна, напружено відкидаючи всі запахи, крім запаху іграшки.
Я відчула, що машина відхиляється назад і їде на гору, а в чоловікові зростає розчарування.
— Мабуть, ми її загубили, — пробурмотів він. — Нічого, Еллі?
Почувши своє ім’я, я озирнулася, а тоді повернулася до роботи.
— Підрозділ 8-К6, що у вас? — заверещало радіо.
— 8-К6, їдемо вгору по Амальфі.
— Є щось?
— На Сансет щось було. Потім нічого.
— Вас зрозумів.
Я гавкнула.
Зазвичай я не гавкала, чуючи запах, але цей був такий стійкий і потужний. Його приніс повітряний потік, який заповнив усю кабіну.
— 8-К6, у нас щось є, ріг Амальфі й Умео.
Машина сповільнилася, і я не втратила слід — і далі чула її, чоловічий запах лишався таким самим сильним. Джейкоб зупинився.
— Добре, куди тепер, Еллі? — спитав він.
Я перелізла через сидіння, висунула морду з вікна.
— Ліворуч на Капрі! — вигукнув Джейкоб, обнадієний. За кілька хвилин машина почала підскакувати. — Ми на пожежній дорозі!
— 10-4, ми за вами, — сказало радіо.
Я вся була спрямована вперед, зосереджена, тимчасом Джейкоб намагався втримати машину на вузькій дорозі. Раптом ми різко зупинилися перед жовтою хвірткою.
— Тут бажано, щоб хтось із пожежників приїхав, — тут ворота, — сказав Джейкоб.
— 10-4.
Ми вискочили з машини. На узбіччі стояло червоне авто, і я до нього підбігла й насторожилася. Джейкоб витяг пістолет.
— У нас червона «Toyota Camry», порожня. Еллі каже, що вона належить нашому чоловікові, — Джейкоб обвів мене навколо машини, уважно стежачи.
— У багажнику нікого не виявлено, — сказав Джейкоб.
— Вас зрозумів.
Запах із машини був не таким сильним, як долинав з каньйону внизу. Крутою дорогою вниз запах чоловіка тримався добре, а запах дівчинки був менш помітний — він її ніс.
— Імовірно, підозрюваний пішов униз до кемпінгу. Йде пішки.
— 8-К6, йдіть слідом, очікуйте підкріплення.
— Еллі, — сказав мені Джейкоб, чіпляючи пістолет на пояс. — Ходімо, знайди дівчинку.
Розділ 20
Коли ми спускалися в каньйон, я відчувала сильний страх Джейкоба, такий сильний, що я раз у раз на нього озиралася, щоб підтримати його. Потім запах дівчинки повів мене вперед, і я помчала до групки маленьких будівель.
Я
