Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— По-моєму, вони йому подобаються, — сказав чоловік жінці.

— Тобі зручно, Берні? Хочеш вийти? — жінка відкрила вольєр Батька (його, очевидно, звали Берні), і пес вискочив, понюхав нас і пішов помочитися під парканом.

Ми всі поскакали за ним, падаючи мордами вперед, бо наші малі лапи ще не дуже нас тримали. Берні опустився, й один із моїх братів стрибнув і без жодної поваги почав кусати Батька за вуха, але той, здається, не заперечував. Він навіть погрався з нами, трохи поперекидав нас, а потім побіг до дверей, щоб його впустили.

За кілька тижнів я був у дворі й показував одному з братів, хто тут головний, аж тут зупинився, присів і раптом зрозумів: я жіночої статі! Я здивовано понюхав свою сечу та попереджувально загарчав на брата, який спробував налетіти на мене, скориставшись нагодою. Що б подумав Ітан?

Ну як я, Бейлі, можу бути дівчинкою?

Тільки я вже був не Бейлі. Одного дня прийшов чоловік і почав із нами гратися в нову гру. Він плескав у долоні й саджав у коробку тих цуценят, які не здригалися від звуку (серед них була і я). Потім чоловік нас по черзі випускав у двір. Коли настала моя черга, він розвернувся й пішов геть, наче забув про мене, я пішла за ним. За це він сказав мені, що я хороша собачка, — із ним взагалі все було простіше нікуди. Той чоловік був десь такого віку, як Мама тоді, коли розбила вікно машини, дала мені води і я вперше побачив хлопчика.

Чоловік засунув мене у футболку, а потім погукав:

— Гей, дівча, знайдеш вихід?

Мені здалося, що він передумав і не хоче тримати мене в цій футболці, як у торбі, тому я вискочила й побігла до нього, щоб він мене знову похвалив.

— Більшість із хвилину звідти вилазить, а ця он яка розумниця, — зауважив чоловік.

Він перевернув мене на спину, і я стала звиватися, граючись, а про себе подумала, що так нечесно, адже він значно більший.

— Їй це не подобається, Джейкобе, — зауважила жінка.

— А це нікому не подобається. Питання в тому, чи припинить вона боротися і дасть мені бути вожаком, чи не здасться. Мені потрібен собака, який знає, що я головний.

Я почула слово «собака», і воно прозвучало не сердито, отже, мене не карають, а просто перевернули на обидві лопатки. Я вирішила, що не розумію, в яку гру ми зараз граємо, тому просто лягла й перестала крутитися.

— Хороша дівчинка! — знову сказав він.

Потім чоловік узяв папір, зіжмаканий у кульку, і показував мені, махаючи перед носом, доки я вже просто не витримувала. Я почувалася дурною й незграбною, намагалася схопити ту паперову кулю своїм маленьким ротом — вона опинялася просто переді мною, але я за нею не встигала. Потім чоловік кинув папірець недалеко, і я підбігла й стрибнула на нього. Ага! А ну, відніми!

Тоді мені згадався Ітан і той його дурний фліп, яким щасливим він був, коли я, Бейлі, приносив йому цю штуку. Я розвернулася й побігла назад до чоловіка, поклала м’яч біля його ніг і сіла, чекаючи, що він кине його знову.

— Оця, — сказав чоловік жінці. — Оцю я беру.

Я заскавчала, коли побачила, як мене повезуть кататися — у кузові машини, замкненою в клітці, дуже схожій на ту, в якій мене возили в жарку й шумну кімнату зі Спайком. Я ж собака на передньому сидінні, ну скажіть йому хто-небудь!

Мій новий дім нагадав мені квартиру, в якій ми мешкали після пожежі. Вона була маленька, з балкона виднілася стоянка, а далі вулицею можна було дійти до гарного парку, куди чоловік водив мене кілька разів на день.

Я знала, що я дуже далеко від Ітана, за запахами дерев і кущів: тут було не таке вологе місце, як Ферма з її частими дощами, хоча також буйно росли квіти й чагарники. У повітрі стояв міцний автомобільний дух, було чути, як машини і близько, і далеко проїжджали щогодини без упину. Іноді налітав сухий гарячий вітер і нагадував мені про Двір, а іншими днями стояла сира задуха, якої я ніколи не відчував, коли був Тобі.

Чоловіка звали Джейкоб, і він назвав мене Еллея:

— Це шведською значить «лосиха». Ти тепер у нас не німецька вівчарка, а шведська!

Я, нічого не розуміючи, помахала хвостом.

— Еллея, Еллея. До мене, Еллі, до мене!

Його руки пахли мастилом, його машиною, паперами та людьми.

Джейкоб носив темний одяг, на його поясі були всякі металеві штуки, зокрема й пістолет, завдяки цьому я зрозуміла, що чоловік — поліцейський. Коли його не було вдома, кожні кілька годин приходила славна жінка на ім’я Джорджія, гралася зі мною й водила мене гуляти. Вона була схожа на Челсі, яка мешкала поряд із нами з Ітаном і в якої була собака Зефірка, а потім Принцеса. Як тільки Джорджія мене не називала — іноді зовсім дурнувато, наприклад, «Еллі-веллі», «цяця-цюця». Це було щось таке, наче тебе називають чудаком — моє ім’я, тільки не таке, а з додатковою ніжністю.

Я щосили намагалася пристосуватися до життя як Еллі — зовсім не такого, як коли я був Бейлі. Джейкоб дав мені собаче спальне місце, дуже схоже на те, що в мене було в гаражі, але тепер вже я мала справді там спати. Господар виштовхував мене з ліжка, коли я лізла до нього під ковдру, хоча мені ж було видно, що в нього там дуже багато вільного простору.

Я зрозуміла, що від мене очікується жити за новими правилами — як тоді, коли я як Бейлі звикав до того, що Ітан пішов у коледж. Біль від думки, що я дуже скучила за хлопчиком, згодом мав просто стати звичним, адже справа собаки — робити те, чого хочуть люди.

Однак була різниця між тим, щоб виконувати команди, й тим, щоб мати мету. Життєва різниця. Мені здавалося, що моя мета — це бути з Ітаном, і її я виконав як Бейлі, був із хлопчиком увесь час, у