Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— Скажи, Джейкобе? — звернувся до нього якось один із чоловіків. Я почула ім’я, а Джейкоб тільки дивився в простір перед собою і не звертав уваги. Я сіла й штовхнула носом його руку, але коли він мене погладив, я відчула, що він зробив це машинально, не помічаючи мене.

— Та от, кажу, так воно і є. Скажи, Джейкобе?

Джейкоб розвернувся й глянув на всіх — чоловіки в цей час дивилися на нього, і я відчула, що йому ніяково.

— Що?

— Якщо проблема-2000 справді така серйозна, то нам буде потрібна кожна кінологічна одиниця, яку можна мобілізувати. Знову буде як із Родні Кінгом[5].

— Еллі не така собака, — холодно сказав Джейкоб. Я потягнулася, почувши своє ім’я, усвідомивши, що привернула увагу всіх за столом. Мені чомусь було ніяково, так само як деяким людям ставало незручно від погляду Джейкоба.

Коли чоловіки знову заговорили, то перемовлялися між собою і не звертали на Джейкоба уваги. Я знову тицьнулася носом в його руку, цього разу він почухав мене за вухами.

— Хороша собака, Еллі, — сказав він.

«Знайди Воллі» вже перетворилося просто на «знайди». Ми з Джейкобом ходили кудись, і мені інколи давали щось понюхати — старе пальто, черевик чи рукавицю, і я мала знайти їхнього господаря. Іноді не було чого нюхати, і я просто бігала туди-сюди й насторожувалася, коли знаходила якийсь цікавий запах. Так я знайшла багато людей — не Воллі. Іноді вони, вочевидь, не знали про гру й гукали: «Сюди, хлопче!», чи реагували на мою появу ще якось інше. Я показувала цих людей Джейкобу, і він мене завжди хвалив. Хоч тим, кого я знаходила, не завжди вистачало розуму розібратися, що відбувається. Я зрозуміла, що треба знаходити людей, приводити до них Джейкоба, і хай уже він вирішує, ті це люди чи не ті. Така моя робота.

Я прожила з Джейкобом приблизно рік, а потім він почав щодня водити мене на свою роботу. Навколо крутилося багато людей, вдягнених так само, як чоловік. Загалом вони ставилися до мене дружньо, хоча і з повагою відступали, коли Джейкоб казав мені йти за ним. Він привів мене на псарню, де мешкало ще двоє собак — Кеммі й Джипсі. Перший був весь чорний, а друга — коричнева.

Попри те, що ми сиділи в одній клітці, мої стосунки з Кеммі й Джипсі були не такі, як з іншими собаками, яких мені доводилося знати. Ми були істоти робочі, тож не надто багато гралися: ми мали весь час пильнувати, бути готовими служити нашим господарям — здебільшого ми просто насторожено сиділи попід парканом.

Джипсі працювала з поліцейським на ім’я Пол і подовгу десь із ним ходила, й іноді я дивилася, як вони вдвох працюють у дворі. Вони взагалі все робили не так: Джипсі просто нюхала якісь коробки, купи одягу й насторожувалася без жодних причин, але Пол усе одно її завжди хвалив, розпаковував ті речі й казав Джипсі, що вона хороша собака.

Кеммі був старший, тому він не стежив за Джипсі: може, йому було незручно за бідолаху. Пес працював з поліцейською на ім’я Емі й нечасто покидав псарню. Однак коли він виходив, то робив це швидко — Емі брала його на повідець, і вони бігли геть. Я так і не дізналася, у чому полягала робота Кеммі, але підозрювала, що вона не така важлива, як знаходити.

— Де ти цього тижня працюєш? — якось спитала Емі в Пола.

— Знову в аеропорту, доки Гарсіа з лікарняного вернеться, — сказав їй Пол. — А як справи у вас, саперів?

— Тихо в нас, але я за Кеммі хвилююся. Він уже трохи здає. Боюся, чи не починає підводити його ніс.

Почувши своє ім’я, Кеммі підвів голову. Я поглянула на нього.

— Це йому скільки зараз, десять? — спитав Пол.

— Десь так, — відповіла Емі.

Я підвелася й струснулася, бо почула, що йде Джейкоб, і за кілька секунд він вийшов з-за рогу.

Він і його друзі стояли й розмовляли, а ми, собаки, дивилися на них, гадаючи, чого ж вони не пустять нас до себе у двір.

Раптом я відчула в Джейкобі якесь хвилювання. Він сказав у своє плече:

— 10-4, підрозділ 8-К6 слухає, — тимчасом Емі побігла до воріт. Кеммі підскочив.

— Еллі! — скомандувала Емі. — Вперед!

Ми вийшли у двір, і вже за мить я опинилася в машині. Я відчула, що хекаю, що мені передається хвилювання Джейкоба.

Щось мені підказувало: відбувається якась річ, набагато важливіша за пошуки Воллі.

Розділ 19

Джейкоб привіз нас до великої пласкої будівлі, де кілька людей стояли в колі. Під’їжджаючи, я відчувала їхню напругу. Прийшов Джейкоб, погладив мене, але з машини не випустив.

— Хороша собачка, Еллі, — відсутнім тоном мовив він.

Я сиділа й тривожно спостерігала за ним. Він підійшов до тих людей, і кілька з них заговорили одночасно:

— Ми не помітили її відсутності до обіду, але не можемо точно сказати, як довго її немає.

— У Мерилін хвороба Альцгеймера.

— Не розумію, як вона змогла непомітно піти.

Я сиділа там, а тимчасом із дерева спустилася білка й почала шукати поживу в траві. Я дивилася на неї, приголомшена. Як це вона геть не зважає, що лише в трьох метрах від неї я — люта хижачка!

До клітки підійшов Джейкоб і відчинив двері.

— До ноги! — скомандував він і не дав мені жодної змоги спіймати ту нахабну білку. Я клацнула в її бік зубами: час працювати. Джейкоб відвів мене від людей до рогу двору перед будинком. Він дав мені понюхати дві сорочки, які пахли трохи схоже на Бабусю. Я ткнулася носом у м’яку тканину та глибоко принюхалася.

— Еллі, знайди!

Я побігла, проскочила повз гурт людей.

— Ні, вона б сюди не пішла, — сказав хтось.

— Хай Еллі працює, — сказав Джейкоб.

Я працювала. Я тримала в пам’яті запах одягу й здійняла ніс догори, стала бігати туди-сюди, як мене вчили. Мені було чути чимало різних запахів — людських, собачих, машинних, але я не могла знайти те,