Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Така дивна історія, братику!

Уля нишком поглянув на нього. Бурлаку й справді був чимось стурбований.

— А що саме?

— Мені здається, що я божевільний…

— Дивись, старик, коли весь час думати про це, то можна й справді з'їхати з глузду. У нас один учень у школі теж вбив собі в голову, що він божевільний, і потім таки здурів. Колись я розповім тобі…

— Пам'ятаєш, я недавно говорив, що в мене загубилась фотокарточка?

— Авжеж, пам'ятаю!

— Ну от!.. А сьогодні я взяв свій військовий білет, щоб покласти в нього кілька листівок. І знаєш, що я побачив? Моя фотокарточка приклеєна на місці. Просто не повірив своїм очам. Невже мені тільки снилося, що вона пропала? Може, я відразу й заспокоївся б, якби не пригадав подробиць… Більше того, я ж розповідав про це й тобі… Скажи, братику, правда це чи ні?

— Так, старина, ти говорив мені! — відповів Уля. А сам подумав: «І навіщо оті теревені»?

— І от я, мабуть, збожеволів…

— Що-о-о?

— Коли це не сон і тим більше якщо я й тобі розповідав про зникнення фотографії, то виходить, що я насправді дивився на неї і не бачив. Скажи ж тоді, чи може це статися з людиною, коли вона в повному розумі?

— Не мели дурниць, старик. Якщо заб'єш собі голову такими дурницями, то збожеволієш, як і Сачердоцяну.

— А хто це такий?

— Мій шкільний товариш, що з'їхав з глузду від самих думок про божевілля. Я вважаю, що ти загубив-таки фотокарточку. А хтось знайшов і…

— То чому ж її мені не передали?

— Слухай і не перебивай… Отже, хтось її знайшов, може, навіть Мардаре, наш весельчак і жартун. І не повернув, бажаючи трохи поглумитися. Але ти поводився зовсім спокійно. І він розміркував, що коли просто віддати її тобі, то це не буде смішно. Вирішив приклеїти на місце, щоб ти, помітивши її, відразу й жахнувся. Як бачиш, це так і вийшло.

— Ех, Уля, Уля, твоє пояснення шите білими нитками, — з тим же сумнівом промовив Бурлаку. — Бачачи мій спокій, він подумав би, що я нічого й не знаю.

— Умгу! До деякої міри ти маєш рацію. Але це єдине моє припущення. І в кожному разі воно ближче до істини, ніж твоє базікання про божевілля. Бо ти, брате, в повному розумі, як і всі наші шифрувальники.

Бурлаку промимрив щось собі під ніс і виплюнув недокурок, що вже пік йому губи.

Уля наддав ходи. А зайшовши на квартиру, вийняв з ранця військовий білет і аж свиснув від подиву: фотографія була на місці.

«Ех, старина, старина, — згадав він недавню балаканину Бурлаку. — Тепер я розумію, навіщо ти плів оті нісенітниці. Хитрий, як лисиця. Але на цей раз тобі вже не уникнути розстрілу».

І зав'язав свій речовий мішок.

Гра йшла далі… Щастя було примхливим, і заяложені карти переходили з рук у руки.

Барбу Васіле, поклавши на кін свої останні гроші, виграв чималу суму у Мардаре. Тим часом Бурлаку знову почав програвати. Купка грошей, що лежала біля нього, помітно зменшувалась. Він час від часу мацав їх рукою, наче перевіряючи, скільки ще зосталося. Дуже нервуючи, Бурлаку палив цигарку за цигаркою.

Взагалі в таких випадках шифрувальники ставали дратівливими. Один тільки Васіле Барбу завжди поводився спокійно. Надто потайний, він наче скупився на слова. Говорив лише тоді, коли вже не можна було мовчати або коли випадала нагода когось уколоти. В'їдливість і мовчазність визначали його серед інших хлопців. Та досить йому взяти в руки карти, як він зовсім змінювався, ставав веселим і балакучим. Обличчя відразу яснішало, в очах з'являлися вогники. Він увесь час дражнив партнерів, дотепно жартував, розповідаючи смішні анекдоти. Базікання Барбу починало зрештою дратувати інших гравців, особливо тих, до кого щастя оберталося спиною. Вони сердилися, а від цього робили ще більше промахів і вже не могли відігратися.

Барбу рідко коли програвав. Навіть тоді, коли йому довго не щастило, він все-таки під кінець забирав усі гроші. Шифрувальники вбачали в цьому якесь шахрайство.

Але хоч як вони не старались, все-таки ні разу не спіймали його.

Барбу і на цей раз повів свою давню розважальну тактику.

Програючи, не втрачав хорошого настрою. Байдуже кидав гроші на стіл, нахваляючись кінець кінцем «обчистити» їх усіх. І справді з якогось часу починав вигравати. Купка банкнот біля нього все збільшувалась.

— Бачили? Казав же я вам, що обіграю всіх. А от з тебе, старий, я, напевне, здеру й останні кальсони.

Бурлаку зміряв його сердитим поглядом і, кинувши карти на стіл, запалив знову.

— Ех, старина, не дбаєш ти про себе! Невже хочеш отруїтися цим тютюном? — глузував далі Барбу.

— Заткни пельку, дурню! Не теревень стільки!

— Отруїтись тютюном? Дурниця! Боюсь, що ти можеш зовсім підірвати своє здоров'я! Врятувався від передової і занапащаєш себе, потягуючи цю смердючу махорку… Їй-богу, жаль мені тебе! А чому? Бо я виграю в тебе оці нікому не потрібні гроші. Знай, братику, що гроші, як ті жінки… Чим байдужіший ти до них, тим легше вони тобі даються. Бери приклад з мене. Я не жадібний на ці папірці, через те й виграю. А в тебе аж слина котиться, коли побачиш їх. Ось вони й пливуть з твоїх рук. Даремно ти просив Улю сидіти поруч. Хай краще він відсунеться трошки. Може, тоді й пощастить…

— Не турбуйся. Я зараз піду спати, — відповів Уля, бо йому й справді хотілося сьогодні лягти раніше.

Однак він не підвівся одразу. Тримав бубнового туза і розгладжував його в руці. Раптом увагу Улі привернув рисунок на зворотному боці карти. Спершу він навіть не збагнув, що його так зацікавило. Звичайнісінькі лінії, як і на всіх гральних картах. Не надаючи цьому особливого значення, Михай намагався збагнути, що ж його