Карбід - Андрій Степанович Любка

Розділ тринадцятий,

у якому реальність переплітається з маревом

Твердий ґрунт немов утікав йому з-під ніг, у голові запаморочилося, на автопілоті Тис дійшов до свого крісла і впав у нього, як пташиний послід на пальто людини, котра довго вибирала одяг для побачення. Чоловікові не вірилося, що Ичі вже немає, здавалося, що все це поганий жарт, п'яне знущання, дурний сон. Він сидів у кріслі, як в іншій реальності, за пеленою темної води, що тлумила навколишні звуки й світло. Здалеку, мов із іншої планети, долинав гучний сміх, Тис бачив перед собою розмиті темні плями — силуети людей, але його свідомість відмовлялася визнати, що й він знаходиться поруч із ними. Ноги ослабли, пульс майже зник, на чолі з'явився прохолодний липкий піт. Десь глибоко всередині себе він відчув, що починає набирати обертів якась невидима центрифуга, викликаючи нудоту, яка вже підбиралася до горла, коли хтось раптом тицьнув йому в руку цигарку.

Тис ухопився за неї, як за рятівну соломинку, хоч і не курив повсякчас, але тепер устромив її собі до рота, з усіх сил намагаючись загнати назад, усередину, вулкан каламутної блювоти. Густий дим залізними лещатами вхопив його за горло, стиснув стравохід, змусив заклякнути грудну клітину. Дим цей був якимось дивним, незвичним, значно густішим навіть за дешеві «Прилуки» чи «Приму», а до того ж — терпким, одною затяжкою він паралізував горло, висушував слину, перетворюючи ротову порожнину на згірклу пустелю. Щоб якось повернутися до життя, знову могти дихати, Тис узяв з бильця крісла свою чарку з ракією — і перехилив її в себе.

Приємна гаряч розтіклася тілом, обпалила смакові рецептори в роті, перемагаючи терпкість і сухість. Стало так приємно, що вчитель знову зробив затяжку, цього разу глибшу й довшу. І ще раз горло його висохло й затерпло, але тепер це була суцільна приємність, бо всі частини тіла, які розслабляв цей дим, мовби зникали, припиняли подавати в мозок сигнали про своє існування. Тис сидів наче без рота, горла й грудей, і лише на денці шлунка відчував незначну пекучість, ніби там роїлося від мурах, а насправді це його нутрощі продовжувала лоскотати високоградусна ракія. Це відчуття сподобалося йому, він склав губи в трубочку, готуючись ще раз зробити затяжку, але хтось вирвав цигарку з його руки. Тис повільно, як робот, повернув голову, побачив, що тепер затяжку робить Геній Карпат — той також витягнув губи, заплющив очі й тримав сигарету акуратно, кінчиками двох пальців. Точніше, не сигарету, а самокрутку з темно-сірого папіросного паперу.

Тим часом хтось знову підлив у чарку ракії, і вчитель негайно хлюпнув її в себе й відкинувся на спинку крісла. Йому стало небесно. Тис заплющив очі й насолоджувався. Час розтягнувся, і кожна думка тривала вічно. Здавалося, що він уже безліч хвилин сидить так, прислухаючись до свого внутрішнього всесвіту. Про нудоту не було й мови, вона відступила, поступившись місцем космічному відчуттю невагомості. Звідкись здалеку долинали голоси. Учитель з цікавістю прислухався, потім відчув, що він весь перетворився на вухо, на велику морську мушлю, яка — немов чорна діра — засмоктує в себе всі звуки. Які звучать під акомпанемент того дивовижного гулу, що його породжує Всесвіт. А чув Тис таке:

— Марихуана — це, звісно, кайф, клас. Але є щось, що порвало мене значно більше, — звірялася Дохторка. — Два роки тому я їздила в Амстердам, там живуть деякі з моїх клієнтів, які цікавилися гуртовими партіями рогівок очей. Але це не те, про що я хотіла зараз розказати. Так ось, я поїхала в Амстердам — і поза діловими питаннями вирішила кілька днів виділити й для себе. Був квітень, початок квітня, уже тепло, але ще не так, щоб гуляти в суцільне задоволення. Ясна річ, я пройшлася вулицями, поплавала на яхті каналами. Загалом там дуже гарно, всі будинки такі чепурненькі, всюди чисто. До того ж дуже приємно, що там ніхто ні на кого не звертає уваги, не так, як у нас, у Ведмедеві. Мої ділові партнери виявилися настільки ґречними, що зголосилися скласти мені компанію й показати місто. Пропонували якісь музеї, Рембрандта й Вермера чи як його там, але мене це не цікавило. Тоді вони запропонували піти в квартал Червоних ліхтарів — і я погодилася, багато про нього чула. Чесно кажучи, вийшла звідти розчарованою. Кілька вузеньких вуличок, а там у вікнах сидять напівроздягнені жінки. До того ж часто негарні і підстаркуваті. Вони виклично повертаються, вигинаються, манять пальчиком, але за двадцять хвилин прогулянки я лише раз бачила, щоб хтось справді до них зайшов. Здається, там переважно ходять половити ґав й повитріщати баньки. Словом, дрочери й туристи лазять там, самі купити шльондру не наважуючись. Я була дуже розчарована. Щоб якось мене втішити, компаньйони запросили піти в кофішоп, це таке місце, схоже на кав'ярню, де в Голландії подаються легкі наркотики. Сподіваюся, ви, на відміну від решти, знаєте, що Голландія й Нідерланди — це одна й та ж держава, ха-ха. Зайшли ми в цей кофішоп, а там поштучно можна купувати джойнти — вже скручені цигарки з марихуаною, або ж просто марихуану й гашиш на вагу. Взяли ми по джойнту й по каві, покурили, й мене трохи попустило. Я підійшла до прилавка й почала розглядати товар: крім десятків сортів цигарок із травою, там були ще й якісь незрозумілі коробочки й герметичні пакетики. Я спитала, що це. Виявилося, гриби. Ну, не шампіньйони і не карпатські боровики, а галюциногенні гриби. А на упаковках якісь кольорові папірчики — з'ясувалося, що колір означає міцність. Наприклад, початківцю рекомендують почати з зеленого. Все акуратно розфасовано по 2-3-5 грамів. Я загорілася ідеєю спробувати, мої супутники підтримали, і ми взяли п'ятиграмову упаковку за якусь безцінь, п'ятнадцять чи двадцять євро. Гриби вже не варто споживати в людних місцях, тому ми перемістилися до мене у винайняті апартаменти. Розділили це на нас чотирьох — на мене й трьох чоловіків — і почали жувати. На смак воно не смачне і не гидке — ніяке. Може, хіба трішки кисленьке. Жували ми це, як жуйку, хвилин десять. Дивно, але нічого не відбувалося, не змінювалося. Я вже, було, подумала, що нас ошукали, але супутники запевнили мене, що все в порядку, просто десь півгодини треба почекати. Ну що ж, я чекала. Сиділа