Коли ти поруч - Світлана Талан
Дівчата провели Дашу до роздягальні і з веселим сміхом побігли нагору, у свої спальні. Даринка одягала шубку, роздумуючи про те, куди піти в цей раз просити гроші для занять з наступною групою.
– Дашо, – почула вона за собою голос Марини Олександрівни та обернулася до неї із задоволеною посмішкою на обличчі.
– Ви бачили дівчат? – запитала Даша.
– Вони радіють, як маленькі діти новій іграшці, – сказала Марина Олександрівна, чомусь не посміхаючись, як звичайно.
– А я вже думаю про нову групу…
– Її не буде.
– Чому?!
– Сьогодні мені про тебе все розповіла наш новий нічний сторож.
– І що ж вона сказала? – гірко усміхнулася Даша, заздалегідь знаючи відповідь.
Розділ 28
Даринка любила свята. Сама тільки думка про їх наближення давала їй новий приплив енергії та гарного настрою. Для неї свято асоціювалося з побажаннями, подарунками, новими надіями та радістю. Їй подобалося дарувати подарунки. Не важливо, в якій грошовій сумі, головною була увага. Даша з однаковим задоволенням приймала і листівку від однокласників, і СМС від знайомих, і нову сукню від батьків, і дезодорант від Свєтки.
Як і колись, Даша пішла повештатися по крамницях. Вулиці міста блищали, прикрашені різнокольоровими вогниками і написами: «З Новим 2007 роком!», кипіли збудженими метушливими людьми і, звичайно ж, барвистими вивісками із запрошеннями купити подарунки.
Даринка зайшла до супермаркету й мимоволі потрапила у відділ подарунків. Вона ходила довгими рядами, розглядаючи численні сувеніри, і раптом із жахом зрозуміла, що їй нема кому їх купувати. Навколо не залишилося жодної близької людини, яку вона могла б привітати з Новим роком, якщо навіть захоче.
– Може, вам щось підказати? – підійшов до неї продавець, у якого на голові височіла червона шапка Діда Мороза. – Для кого ви хочете підібрати сувенір?
– Для кого? – перепитала дівчина, і на її обличчі промайнула легка іронія. – Мені вже нікому дарувати подарунки.
– Так не буває, дівчино, – і далі посміхаючись, сказав хлопець. – У всіх є знайомі, родичі, друзі, які будуть дуже задоволені, якщо ви приділите їм увагу.
– У всіх – так. А у мене – ні.
У цей час Даринка згадала про бабусю. З яким би задоволенням вона поїхала до неї, прилягла поруч на подушку, відчуваючи, що хоч одна людина у світі щиро рада її бачити.
– Не пустять батьки, – подумала вона вголос.
Продавець із цікавістю подивився на симпатичну, з великими очима, але дивну дівчину, і, втративши до неї всілякий інтерес, відійшов убік у пошуках нових покупців.
З почуттям гіркоти й душевного болю, з пакетом яблук і апельсинів, Даша повернулася додому, думаючи про те, що поздоровлень їй теж чекати нема від кого. Повечерявши яблуком, вона увімкнула телевізор і накрилася теплою ковдрою. Намагаючись не думати про хворобу, що постійно нагадувала про себе, вона зателефонувала Віталієві Степановичу.
– Зі святом вас! – сказала Даринка.
– Ще до Нового року ціла доба, – зауважив лікар веселим голосом.
– Я подумала, що завтра ви будете в колі знайомих. Навіщо заважати вам?
– Не вгадали, Даринко. Сьогодні я у мами, а завтра буду на чергуванні.
– У новорічну ніч?
– Я ж наймолодший у відділенні. А кому, як не молодим, належить працювати у свята? Втім, я сам добровільно погодився. А ви, Дашо, де будете зустрічати Новий рік?
– Удома.
– Пощастило, значить, що не на зміні.
– Швидше, навпаки, не пощастило… Мене звільнили, і я знову безробітна, – сказала Даша і розповіла Віталієві Степановичу і про своє «донорство», і про гурток плетіння.
– Хай там що, а ви, Дашо, все одно молодець, – сказав лікар. – За інтонацією голосу чую, що настрій у вас уже кращий, аніж раніше.
– Намагаюся триматися. Завдяки вашим порадам роблю все, щоб змінити свій життєвий устрій і не думати про те, скільки мені відпущено.
– І правильно робите. Головне, не думати, що ви загнані в кут. Завжди можна обернутися, потикатися в глухі мури, знайти двері, постукати і їх відчинять. Не будете ж ви, Дашо, заперечувати, що в будь-якій кімнаті є не тільки кути і стіни, але існує і вихід?
Даша посміхнулася.
– Напевно, є.
– Бережіть сили, вони потрібні для боротьби з хворобою.
– Не тільки сили, а й гроші, – зауважила Даша. – Треба терміново шукати нову роботу.
– Знаєте, Даринко, я думав про вашу роботу в онкології. І те, що вас попросили піти, – не дивно. Наше суспільство ще не готове сприймати таких хворих, як ви.
– Мені іноді здається, що в мене не СНІД, а проказа по всьому тілу.
– Не засуджуйте людей, які вас не розуміють.
– Я нікого не суджу.
– Можливо, вам варто звернутися в громадські організації з боротьби зі СНІДом, поговорити про свою проблему?
– Мені не хотілося б узагалі говорити про СНІД. Я просто хочу мати роботу і жити далі не як хвора невідомо чим людина, а як звичайна. Я не хочу відчувати себе неповноцінною і в чомусь упослідженою. Ви це розумієте?
– Розумію. Значить, вам зараз потрібна робота?
– Дуже потрібна, але я поки не знаю, куди мені поткнутися, щоб наступного ж дня мене звідти не звільнили.
– Я не знаю, чи готові ви до того, що я можу вам порадити.
– Я вже до всього готова, – гірко пожартувала Даша.
– Для того, щоб працювати там, куди я можу запропонувати, треба мати певну частку мужності й самовідданості, треба бути сильною, щоб не підупасти духом і все витримати.
– У морзі санітаром?
– Там не так уже й складно працювати, – засміявся Віталій Степанович. – Мертві не можуть висувати претензій і вже не вимагають особливої уваги.
– Не зволікайте далі, – попросила Даша.
– Ви вважаєте себе досить сильною людиною?
– Напевно, я звичайна людина, але вже так вийшло, що доводиться вчитися бути сильною.
– У вашому районі нещодавно відкрився хоспіс.
Даша затамувала подих і помовчала, розмірковуючи лише кілька секунд.
– Я згодна, – сказала вона впевненим голосом.
– Ви розумієте, що на ваших очах вмиратимуть люди? Частина буде вмирати. Щодня. У тому числі, і від СНІДу.
– Розумію. Я згодна. Де він є?
Віталій Степанович завагався, але, не вловивши в інтонації Даші ні найменшого сумніву, сказав:
– Я добре знайомий із завідувачкою відділення
