💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Коли ти поруч - Світлана Талан

Коли ти поруч - Світлана Талан

Читаємо онлайн Коли ти поруч - Світлана Талан
дістала з шухляди аркуш паперу з довгим списком імен, прізвищ, адрес і телефонів.

– Список великий, але у багатьох я вже була нещодавно, – сказала вона, пробігши очима по аркушу паперу. – Можна спробувати сходити до одного чоловіка. Я не була в нього вже давно. Людина він не жадібна, не можна сказати, що мільйонер, але грошики у нього водяться. Кілька місяців тому в нього загинув єдиний син. Може бути, це і жорстоко, скористатися цим випадком… Але спробувати можна. Запам’ятаєш адресу або записати?

– Запам’ятаю.

– Офіс розташований на вулиці Гарібальді, будинок 10. Запитаєш директора, а там, як поталанить. Може, щось та вийде.

– Я завтра ж сходжу та спробую поговорити.

– От і поговори. А потім будемо вирішувати, чи варто нам затівати організацію цього гуртка.

…Даша зайшла в коридор офісу і побачила, як метушаться робітники, перетягуючи з кабінету в кабінет якісь меблі, комп’ютери та важкі теки з паперами. Не знайшовши на дверях потрібної таблички, вона заглянула у відчинені двері й запитала у дівчини, що порпалася в паперах, де можна знайти старшого.

– Він незабаром буде, – відповіла та. – Ви присядьте, зачекайте трохи. У нас змінився шеф, і тепер усе доводиться робити по-новому. Нова мітла, знаєте, як кажуть, мете по-новому. Начебто і тоді було непогано, затишно, так ні ж, треба все поміняти місцями.

Даша знайшла вільне від паперів крісло і сіла біля вікна. Дівчина підняла стос течок з паперами і хотіла їх кудись нести, коли звідти вилетіла світлина і впала до ніг Даші. Вона підняла її і вже хотіла подати дівчині, та раптом застигла поглядом на обличчях людей, яких упізнала на фотографії. Веселий, щасливий і усміхнений Георгій Арсентійович із чорною борідкою і вусами обіймав за плечі красивого, молодого юнака, який тримав у руках футбольний м’яч. Даринка погано пам’ятала обличчя загиблого в аварії хлопця, та й запам’ятати його було неможливо – воно було знівечене і закривавлене. Даша подумала, що Георгій Арсентійович був сфотографований разом зі своїм сином Антоном іще в той час, коли ніщо не віщувало біду.

– Це наш колишній шеф, – кивнула в бік фотографії дівчина, – поруч його син Антон. Він нещодавно загинув у аварії. Правда, гарний хлопчина?

– Гарний, – неуважно відповіла Даша. – А де зараз… колишній шеф?

– Хто його знає? Продав увесь свій бізнес із потрухами і кудись поїхав. Хто говорить – на Сахалін, хто базікає, що взагалі в Штати… А ось і Сергій Олегович, – посміхнулася дівчина чоловікові, що увійшов до кімнати. – Сергію Олеговичу, до вас відвідувач.

Сергій Олегович, широкоплечий, без шиї, зі зрощеними на переніссі густими бровами, кинув на дівчину спідлоба погляд та невдоволено буркнув: «Проходьте».

Даша подумала, що якби їй довелося писати картину із зображенням бика, то Сергій Олегович підійшов би на роль натурника якнайкраще.

– Що ви хотіли? – важко опускаючись у глибоке крісло, спитав новий шеф.

Даша пояснила, що прийшла по допомогу.

– Я тільки-но придбав цей бізнес, – різко відповів Сергій Олегович. – Грошей поки що немає.

– Я прошу зовсім небагато, – сказала Даша. – І, як ви вже зрозуміли, не для себе. У цих дівчаток немає батьків, вони – сироти.

– Я не можу зігріти всіх сиріт. На жаль, я не сонце, а простий смертний, у якого є своя родина, свої діти. І своїх дітей, завважте, я не кидаю.

– Ці діти не винні, що народилися не у вас, а в іншій неблагополучній родині. І не їхня провина, що у них померли батьки, але вони, так само, як і ваші діти, хочуть жити й радіти цьому життю.

– Про них піклується держава, а ми для цього платимо податки.

– Звичайно, держава подбала, щоб забезпечити їх харчуванням, одягом і ліжком. Але дівчатка – це майбутні матері. І їх треба виховувати так, щоб вони не повторювали помилок своїх матерів, щоб любили власних дітей.

– Ну і нехай вихователі цим займаються.

– Вони й займаються. Але хіба було б погано, якби ця дівчинка увечері, у вільний час, сплела собі, своїми руками красиву кофтинку, яку їй не купить держава, якої не буде більше ні в кого? Ви думаєте, вони щасливі від того, що одягнені гірше за своїх ровесниць? Що у кожної дівчинки точно така сама сукня, як у сусідки по парті? Кожній з них хочеться бути індивідуальною, неповторною – і це природно. Дайте ж їм хоч найменшу можливість самовиразитися! – палко сказала Даша.

Сергій Олегович поворушив густими бровами, невдоволено посопів, але нічого не відповів.

– Я розумію, що сплести один светр – це так мало. Але мине кілька років, і ці дівчата підуть у самостійне життя, де будуть ледь-ледь зводити кінці з кінцями. І, без сумніву, колись їм доведеться розпустити на пряжу стару і діряву річ, щоб з неї сплести нову. Ось тоді вони згадають вас і те, як ви не пошкодували грошей і ми змогли на них закупити пряжу та спиці, як вони з гордістю одягли першу, сплетену самостійно, річ.

– Ліно! – покликав Сергій Олегович дівчину, яка складала документацію.

Коли та увійшла до кабінету, він звелів:

– Випиши чек.

Залишаючи кабінет, Даша подумала, що вперше вона не почервоніла і не розгубилася.

Розділ 27

Щоразу, коли Даринка відкривала дерев’яну скриньку, де зберігала свої заощадження, вона із жахом помічала, як швидко зменшується стос грошей. Їй постійно доводилося купувати дорогі медикаменти для лікування, і, хоч як вона намагалася економити на всьому і брати підробітки, грошей ставало все менше. Вона намагалася не думати, що буде з нею, коли одного прекрасного дня скринька виявиться порожньою. Даша працювала до виснаги. Після роботи вона бігла до інтернату, де її з великим нетерпінням вже чекали дівчатка. Перед Новим роком вона запланувала закінчити курс із навчання плетіння з однією групою, а після Різдва набрати нову групу. Їй довелося звикнути жити з постійним відчуттям слабкості. Щоранку вона змінювала постільну білизну, яка за ніч ставала мокрою від поту. Даринка перестала міряти температуру, яка була у неї підвищеною практично весь час, і намагалася не звертати на це уваги.

Іноді в неї з’являлося відчуття, що останні життєві сили йдуть з неї і вона ось-ось звалиться з ніг, але жага до життя змушувала дівчину зібрати всю свою енергію й не розслаблятися.

За кілька днів до настання Нового року Даша прибігла на роботу, мало не спізнившись. Уночі вона погано спала і заснула тільки над ранок, а коли прокинулася, то глянула на годинник і підскочила з ліжка, мов опечена. Від різкого руху їй закрутилося в голові, і вона на

Відгуки про книгу Коли ти поруч - Світлана Талан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: