Коли ти поруч - Світлана Талан
– Дашо, мерщій, – поквапила її Алла Іванівна. – У нас термінова нарада.
– Біжу, біжу, – відповіла Даша, переходячи з кроку на майже біг.
У кабінеті завідувачки вже зібралися всі, включно із завгоспом і кухарями.
– Привіт усім, – махнула рукою Даша колегам і примостилася в куточку, де був вільний стілець.
Відразу ж, слідом за Дашею, увійшла Алла Іванівна.
– Ще раз здрастуйте, – сказала вона і відразу, без вступу, додала: – У нашого начмеда сталося велике нещастя. Сьогодні вночі його дочка зі своєю сім’єю потрапила в автомобільну аварію. Водій загинув на місці, а молода жінка на сьомому місяці вагітності перебуває в реанімації.
Пронісся легкий шумок співчуття, й Алла Іванівна, витримавши паузу, продовжила:
– Життя матері й ненародженої дитини висить на волосині. Її чоловік і трирічна дитина теж у важкому стані. Усім їм потрібна кров, і чим швидше, тим краще. Я думаю, що кожен з вас міг би опинитися на їхньому місці – від цього ніхто не застрахований. Дівчата, я сподіваюся, що ми всім колективом надамо цим людям допомогу.
Алла Іванівна окинула поглядом своїх колег, які тихо перешіптувалися між собою.
– Ви мене, дорогі мої, вибачте, – неофіційним тоном сказала завідувачка, – але я без вас прийняла рішення, пообіцявши, що всі, до одного, сьогодні вранці здамо кров. Зрозумійте мене правильно: постраждала родина нашого начмеда, а від нього в нашому відділенні чимало залежить. Потім я подумала, що всі ви у мене молоді, здорові й красиві. Хіба не так? Невже вам буде шкода здати мінімальну дозу?
– Раз треба, то здамо, – пробасила кухарка.
– Спасибі вам, рідні. Я знала, я була впевнена, що ви мене підтримаєте, – посміхнулася Алла Іванівна.
– Я ніколи не здавала кров, – переляканим голоском сказала молоденька медсестра. – Я боюся.
– Дивись, яка в тебе група підтримки, – відповіла їй старша медсестра і звернулася до решти: – Швиденько одягаймося – і вперед!
Даша сиділа сама не своя. Їй треба було щось вигадати, щоб не йти здавати кров, і вона затрималася. Коли всі вийшли з кабінету, дівчина підійшла до завідувачки.
– Алло Іванівно, – тихо сказала вона. – Я не можу… піти разом з усіма.
– Присядь, – кивнула їй заввідділення і сіла за стіл навпроти. – Ти себе погано почуваєш?
– Так… Тобто ні… Загалом-то, так, – пробелькотіла Даша, не знаючи, що сказати.
– Заспокойся і розкажи, що сталося, – спокійно сказала Алла Іванівна й уважно подивилася на Дашу.
– Нічого. Нічого зі мною не сталося, – намагаючись утихомирити розбурхане від хвилювання серце, сказала Даша. – Просто я не можу здати кров.
– Якщо ти просто боїшся, то марно. З тобою будуть дівчата, поруч буду я. Хочеш, я буду тримати тебе за руку, і тобі не буде страшно?
– Я не боюся.
– Дашо, уяви, як я буду кепсько виглядати. Я ж пообіцяла, що ми всім колективом прийдемо. Ти ж бачила, що сьогодні прийшли навіть ті, хто був удома на своєму заслуженому вихідному.
– Я не можу бути донором, – набравшись сміливості, випалила Даша на одному подиху.
– Тоді поясни мені причину, і всі проблеми будуть вирішені.
– Я хворіла на недугу Боткіна, – збрехала Даша.
– Так би й сказала. Значить, так. Зараз же сідай у мою машину, заїдемо до тебе додому, заберемо амбулаторну картку і покажемо на пункті переливання крові.
Даші земля стала йти з-під ніг, а тіло миттєво обсипало жаром.
– Я… Я… Я не можу вам показати картку, – прошепотіла Даша, низько схиливши голову.
– Дарино, я хочу знати правду, – сухим тоном сказала Алла Іванівна.
Даша мовчала, готова ось-ось розплакатися.
– Ти хочеш зі мною посваритися?
Даша похитала головою.
– Якщо тобі потрібна робота і ти хочеш спокою в моєму відділенні, то скажи мені правду і ми забудемо про цей неприємний інцидент, – настійно зажадала Алла Іванівна.
Даша не знала, що їй робити, і досі мовчала.
– Я вимагаю, я наполягаю на поясненні, – тоном, який не приймає заперечень, мовила Алла Іванівна і додала: – Будеш сидіти тут доти, доки не заговориш. Не вимірюй моє терпіння, Дарино.
– У мене СНІД, – майже прошепотіла Даша, намагаючись зупинити дрібне тремтіння в руках.
– Що-що? СНІД?! О-па! Приїхали!
Алла Іванівна зробила паузу, намагаючись осмислити почуте.
– Ось це новина, – сказала вона і заходила по кабінету взад-уперед.
Даша з жахом чекала вироку.
– Я розумію, що це страшна хвороба, – сказала Алла Іванівна, сідаючи за стіл. – Я знаю, що тобі дуже важко… Ти була хорошим працівником…
Даша все зрозуміла. «Слово «була» – минулого часу, – з сумом подумала дівчина. – Значить, я вже тут не працюю».
– …Твоїй працездатності та старанності могла б позаздрити будь-яка медсестра відділення, – вела далі завідувачка. – Але, на жаль, наше суспільство ще не готове жити поруч із такими хворими, як ти… Не буду кривити душею, я – теж.
– Спасибі за чесність, – сказала Даринка, піднімаючи голову.
– Обіцяю тобі, що наша розмова залишиться між нами. Ти зможеш влаштуватися де-небудь на роботу… в іншому місці. І про твою проблему не буде знати ні одна жива душа. Та ти й не кажи нікому – все одно тебе не зрозуміють. А якщо і вдадуть, ніби зрозуміли, то все одно будуть тебе сахатися.
– Я звикаю до цього. Мені зараз писати заяву?
– Так. Напиши вчорашнім числом, щоб у мене не було проблем з донорством. А за сьогоднішню зміну я тобі доплачу зі своєї зарплатні.
– Не варто. Дайте мені чистий аркуш паперу і ручку, – вже зовсім спокійно попросила Даша.
Увечері в інтернаті на неї чекав іще один «сюрприз». У роздягальні вона лоб у лоб зіткнулася з господинею колишньої квартири.
– А ти що тут робиш, Дашо? – здивувалася та.
– Веду гурток плетіння. А ви?
– Влаштувалася нічним сторожем у господарчий блок, – відповіла жінка.
Це було останнє заняття набраної групи. Дівчата зустріли Дашу радісним писком зі своїми першими готовими виробами в руках.
– Що, нетерпеливиться вбратися? – запитала Даша.
– Прасувальні дошки, марля, вода – все готове, – доповіли дівчатка.
Даша пояснила, як треба прати й сушити плетені вироби, і тільки потім дозволила братися до прасування готових светриків і кофтинок. Потім вона сиділа на старому диванчику та спостерігала, як дівчатка-підлітки надягали речі, якими захопленими, радісними і збудженими ставали їхні обличчя, як в очах спалахували
