Санаторійна зона - Микола Хвильовий

X

Після цієї сутички – на луках – з анархом скоїлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались з дійсністю, що він іноді буквально не міг відрізнити фантома від реальної речі. – Але як би то не було, Карно і для решти санаторійців був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок із щоденника однієї хворої. – Там було написано це:

«…Наш санаторій поділяється на два табори: плебеї, інтелігенція. Між таборами завжди – іноді мовчазний, іноді буйний антагонізм. Іншої класифікації тут нема. – Але на цей раз все це згладилось: один табір – весь санаторій, другий складається з одного метранпажа. – Бувають люди, яких не люблять всі. От і Карно. І плебеї вже не захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – нібито його допіру вкусила осіння муха. Цинік і нахаба: куди там до нього слинявому дідкові! І всі вже давно знають, що це хитра людина, яка кривляється і вдає з себе дурненького. – Власне, головним мотивом незадоволення є шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують всі потроху. Але всьому ж єсть межі. Коли шпигунство – нешкідливе явище – нічого. А от, припустім, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би ніхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди він, ця нахабна фізіономія. Набачить – і доносить ординаторові. Той, звичайно, лякає випискою із санаторію. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест. – А недавно навіть (це коли вже запахло осінню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж відсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня, Карно мовчить. «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. Карно – ні слова. І так до трьох разів. Тоді Хлоня підводиться й каже: «Ви, товаришу, невихована людина!» – «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. «І більш нічого?» – спитав Хлоня. «І більш нічого!» – сказав Карно. Це чули інші. Інші захвилювались. Хлоня мовчить, а інші не могли мовчати. Оточили метранпажа і загалділи. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромщик, вам не може бути місця на санаторійній зоні. – Метранпаж і тоді ні слова. – Тоді до нього підскочила Унікум і закричала: «Повторіть і мені, що ви сказали! Зараз повторіть!» – «Онан», – спокійно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знає що! Це ж неможливо! – І піднявся такий гамір, такий крик, що позбігалися сюди мало не всі сестри, мало не ввесь санаторій. – Але метранпаж і зараз лежить і мовчить. «В чому тут справа?» – спитала сестра. Всі загалділи, і ніхто нічого не розбере. «Товаришу, в чому тут справа?» – ще раз спитала сестра. «А я знаю!» – сказав метранпаж. «Як ви там Хлоню назвали?» – «Ніяк!» – різко кинув Карно. – Але почекайте, галдів санаторій, ви, мовляв, назвали його Онаном. – Тоді метранпаж підвівся і почав плести нісенітницю. Припустім, в древності навіть талмудисти носили таке ім’я, а поети і зараз прославляють його. Що ж тут особливого? – «Але почекайте: ви ж не талмудист?» – «Ні!» – «Ви ж не поет?» – «Ні!» – «Тоді ж яке ви маєте право називати його так?» – Ну, а потім все так переплуталось, що нічого не можна було розібрати. Карно, безперечно, глузував. Він просто погромщик. – І хоч всю цю історію було «замазано», але Карно на цей раз, мабуть, остаточно і безповоротно скомпрометував себе. Ми його бойкотуємо».

Так! Очевидно, Карно є найреальніша особа, коли він центром уваги являється мало не для всіх. Так! Карно нічого спільного не має з примарами!

Але чому ж він його так неможливо мучить? – Проте анарх не помилився, коли рішив, що хворий психічний процес піде з прискореним темпом. Він частіш став прокидатися вночі і тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Підозрілість доходила до абсурду, і анарх тоді знову упирався в одну крапку, і крапкою цією був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигідно. До Карно і справді тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловік з города і завжди якось таємно зникав у бур’янах. Часто до анархової койки підходила Унікум і, звертаючись до Майї, говорила:

– А я про нього щось знаю!

– Про кого? – питала Майя.

– Про метранпажа!.. Про кого ж! – казала Унікум і робила загадкове обличчя.

Правда, Унікум багато дечого знала, і їй ніхто не вірив. Але анарх цілком серйозно приймав ці розмови, бо вони відповідали його настрою і загальному душевному стану.

До того ж і Майя не менш дивно почала вести себе: вона раптом перестала сміятись своїм тихим негарним смішком, і в ній анарх став помічати якусь різку переміну. По-перше, вона нібито уникала зустрічі з ним і, по-друге, – робилась похмуріш, і над її переніссям несподівано виросла зморшка. Можливо, на Майю впливала природа, бо запахло дозрілою осінню.

Проходив вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясен, а далі – шелестіти похилі явори. Із санаторію хворі поїдуть в город. І буде тоді порожній санаторій мовчазно стояти серед степу. Тоді зрідка дійде сюди гул з города, а глухої ночі повз санаторій будуть пролітати – крізь тумани, по невеселих дорогах республіки – червоні очі потяга.

«Йде вересень! Прийде листопад!»

Тоді над санаторійною зоною перелітали аероплани по маршрутній лінії «від – до». – До анарха підходила Майя і говорила про те, що віддаляється літо.

– Я почуваю, як упливає літо до Чорного моря, – казала вона і в’яло гладила своєю вихоленою рукою анархову голову. – Я почуваю, що воно упливає в Малу Азію, в країну чорного лебедя.

Майя знала якусь легенду: з тайги, з сіверких північних озер вилетів білий лебідь на австралійські копальні і там сів на темну ріку. І став тоді лебідь як атрамент. Майя – як це не дивно – вже не говорила про кохання, і тепер анарх не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь, і говорила,