«Дивіться на Схід!» – І вся трагедія Лівобережжя і полягає в тім, що воно сміливо кинуло цей міжнародний клич. Коли ти будеш шукати тут елементів месіанізму, – ти їх, звичайно, найдеш. – Але ти ніколи не найдеш тут дерев’яно-калузької матушки або гопаківсько-шароваристої неньки. Ти найдеш тут Месію. І ім’я йому – майбутній анархізм. – Люба сестро! Колись на Шведських могилах, там, де тікає прекрасне Ворскло, де Полтава, де цукроварні й одрізи, – там полки Петра розбили Мазепу. Але майбутній Аттіла (а він не за горами) повісить на гілляці двох; і то буде не тільки Мазепа, але й Петро. – Я згадую зараз своє дитинство і свою юність. І все переплелось: і заводський гудок, і Донеччина, і цигарки з кізяків, і голубоока мати, і Кузька-халамидник. Я згадую цю милу копійку на рейці, щоб розплескало, і «Невеселе» за рікою, і потяг, що гримить в нетрях слобожанських борів. Я згадую столітні сосни, і дороги, і квартали, і межі по степах, і повстанчі загони… І я думаю: «що це?» – Люба сестро! Запахло снопами. Я знаю: і в тебе – теж. І на тебе наступають осінні дні. Ти будеш сидіти десь там, у глухому закутку республіки, в розруйнованій школі біля традиційної грубки, і слухати, як у бовдурі шаленіють вітри. Біля тебе буде – теж традиційний – сторож, і він буде запевняти тебе, що це не вітри виють, а домовик. Я знаю! – Ранком ти накинеш на свої плечі полатану хустку, підеш у нетоплений клас і будеш учити дітей. Діти: «Хо-о-олодно!» А ти почуваєш, що тобі трохи мутить, бо я знаю: ти вчора нічого не їла. Де ж там: вже цілий рік тобі не платили грошей! Але як і заплатять, то невеликі ці гроші. Правда, твої карапети принесуть тобі того жита, яке зараз так пахне. Та я ж знаю: не дуже воно пахуче, коли його їси. І ще знаю: до жита треба й солі, а в тебе вже й жита нема. – І от, люба сестро, мені хочеться впасти перед тобою на коліна і заридати. Так заридати, щоб гримів цілий світ, щоб повстали всі океани, щоб розбити свою прокляту голову. А коли б я був геніальним маляром, то кожна рисочка, кожний мазок стікали б моєю кров’ю. І тоді б я залив, потопив в цій крові цю фатальну неминучу осінь. – Люба сестро! Я часто виходжу в степ і дивлюся: навкруги мене дикі поля і дика даль. Тоді я думаю про невеселе життя світової «кобилки», про її темні промерзлі закутки. І думаю: і все це – на просторах надзвичайної земної кулі. Тоді я хочу крикнути, як наш санаторійний дурень, задушеним криком: «О-о-о!» Тоді, сестро, я, безперечно, фанатик. Моя мисль летить. Я простягаю свої руки д’горі і падаю. Умираю: – Sic transit gloria mundi.[48] Так. Не рушу! Я хочу бачити Месію світової «кобилки»! Я омию його тіло в своїй прозорій крові. Розірву груди. Розшматую серце. І побачу – надходить невідома голуба гроза. – Sic transit gloria mundi! – І в цей момент, люба сестро, я шаленію. Я забуваю все: і тебе, і Майю, і Катрю, і санаторійного дурня. Все це сплелося в один терновий вінок. Тоді я кладу цей терновий вінок на свою похилену голову і йду на Голгофу. – Але, сестро, – книжники й фарисеї знову наздоганяють мій надзвичайний пафос. Я чую удари глуму і падаю, стікаючи кров’ю. Це бачу мов крізь сон… – Але уперто і неухильно з терновим вінком на голові йду і йду на Голгофу!»
Анарх положив перо на стіл і підвівся. В його очах стояв хворобливий блиск і якесь дитяче натхнення. Сестра Катря, все також схрестивши руки, лежала на ліжкові і рівномірно дихала. Повз вікна проходила густа темрява. І тільки легкий і сторожкий шелест тополі, що шамотів крізь відчинене вікно, порушував тишу. Зрідка з дальніх міських перевалів долітали якісь неясні звуки і нагадували глухий розтрощений дзвін. Саме до них анарх і прислухався.
Зиркнувши на Катрине обличчя, анарх одчинив двері і вийшов на ґанок.
Після грози ходили по санаторійній зоні легкі вітерці. Але не було вже в них тієї теплоти, яка обгортала їх в кінці літа. Це вже були сіверкі вітерці, і вони нагадували осінь. Ясно було, що пройшла остання гроза, що літо проспівало вже свою лебедину пісню. По небу і тепер тяглися розірвані хмари, і була в них та невимовна жура, яка завжди нагадує провінціальний глуш і пустельні базарні майдани під одноманітною мжичкою. Саме це і відчув анарх, зійшовши з ґанку. Він так переповнений був враженнями, що забув навіть зачинити двері і залишив сестру Катрю під наступом сіверких вітерців. І досі стояв в його очах хворобливий блиск, і досі йому стукало в скронях. – Анарх йшов по доріжці саду, і сам незчувся, як перейшов грані санаторійної зони. Він виходив на перелісок.
Ще розтялося кілька пострілів. Але анарх навіть не здригнув. Навкруги його було тільки одно: запах снопів, і цей запах стояв чимсь невимовним. Крім цього запаху, навкруги нічого не було: ні звуків, ні кольору, ні речей. І тільки коли він вийшов на поляну, – згадав, що залишив Катрину квартиру відчиненою. Тоді анарх поспішно повернув до головного будинку.
Дерева розступались перед ним, нібито самі спішили дати йому дорогу. Зрідка налітав сіверкий вітерець, і тоді віти здригалися, і падали з них холодні росинки. Падали рясно, поспішно, раптово. Іноді крізь дерева пробиралась голуба пляма неба. Але в ту ж мить зникала: її знову обгортали сірі полотна розірваних хмар.
Коли анарх зійшов на бокову доріжку, він побачив у вікні сестри Катрі тінь. – «Трохи некрасиво, – подумав він, – потривожив дівчину». – Але, згадавши про свій лист, який залишив незапечатаним на столі, покривився. Йому неприємно було, що сестра Катря може прочитати його рядки. Тоді ж анарх побачив, що тінь стояла, зігнувшись над столом. І він ще скоріш пішов до будинку.
Так, він уже знав, хто там.
Коли анарх зійшов на ґанок, з дверей показався метранпаж.
– Карно? – подивився анарх на метранпажа.
– Я! – просто сказав Карно й додав: – Треба зачиняти двері: так можна дівчину простудити.
Першої хвилини анарх навіть не найшов і слів.
– Як ви сюди попали? – нарешті сказав він.
– Як? – і метранпаж усміхнувся. – Просто: йшов в свою палату, а по дорозі, як бачите, хотів зробити добре діло: двері зачинити дівчині.
Потім
