Санаторійна зона - Микола Хвильовий
Карно й дідок підходили до того горбика, на якому сидів дурень. Анарх не помилився: перескочивши рівчака, метранпаж привітався з дурнем і сів оддаля на траві. Дідок, як і завше, метушився і, нібито він нічого іншого й не знав, хіхікав:
– Хе… хе… Тавонарола!
Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.
– Да, погодка нічого собі! – сказав він, невідомо до кого звертаючись.
Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктивно зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь невимовну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він почував колись в дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани і почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.
Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз охопила.
– Будь ласка, дайте мені сірники! – сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз в кишеню за кисетом.
Анарх враз підхопився, нібито йому обов’язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом вдарив в обличчя сором і він навіть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»
– Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, – повторив Карно.
Анарх вийняв коробку і недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.
– А що це у вас лежить? – спитав анарха Карно, показуючи на його коліна.
Анарх знову здригнув і інстинктивно схопився за кишеню.
– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.
Метранпаж засміявся.
– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?… Ага, от-от?… Я кажу – з якого це дерева? З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?
– Ні! – в’яло промовив анарх і подивився: де ж дідок?
Але дідок сидів позад його і тихо хіхікав. Коли анарх повернувся до нього, він показав гнилі зуби і знову кинув:
– Хе… хе… Тавонарола!
– А я от тепер вже відрізняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?… От подайте мені цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите… Ну, скоріш.
– Будь ласка, не мішайте мені відпочивати! – різко кинув анарх і тут же почув свій голос чужим і порожнім.
– Хе… хе… Тавонарола, – знову захіхікав дідок.
– Який ви запальчастий, – саркастично усміхнувся Карно і витягнув своє гостреньке обличчя. – І потім: чому ви так грубо говорите зі мною? Це, здається, не перший раз?
– Так! Не перший раз! – різко кинув анарх.
– Я розумію, що не перший раз! – сказав метранпаж і підвів брову… – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете відпочити. На то єсть мертва лежанка… Хіба забули про неї?
– Хі… Хі… Тавонарола, – ще раз захіхікав дідок.
– Забув! – різко шпурнув анарх і взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон, бо надто неприродно виходило все. Ніколи він не бачив на санаторіях і взагалі в житті таких метранпажів. В більшості це були або обивателі, або недалекі ортодокси. Тепер перед ним сиділа воістину якась чудернацька людина.
Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфетну обгортку, раптово підвівся і, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побіг до коней.
– Ну, добре, – гаркаво сказав Карно і знову витягнув своє гостреньке обличчя. – Гніваєтесь – значить, не треба!
Але анархові в цю хвилину несподівано прийшло на думку самому кинути запитання.
– А скажіть мені, – сказав він, і йому знову йокнула в грудях. – Ви справді думаєте, що я боюся вас?
Карно не здивувався, нібито давно вже чекав на це запитання.
– Так! Думаю!
– А чому ви й досі мені нічого про це не сказали? – спитав анарх.
– Я бачу, що я помилився, – засміявся Карно. – Знаєте, мені смішно: така махина, а боїтесь такої маленької людини. Мені, бачите, здалося, що ви істерик.
– Хі… хі… Тавонарола, – захіхікав дідок і поліз до того пенька, на якому сидів анарх.
Але анархові в цю мить стисло горло спазмами, і він пізнав приплив тваринної радості: все це, значить, з’ясовується просто – він істерик. Нічого особливого нема. І нібито боячись, що хтось розділить з ним цю радість, він навіть хитренько усміхнувся і опустив голову.
Метранпаж уважно дивився на те місце в комишах, де поринув дурень, і мовчав. Дідок підліз уже до анарха і, виставивши гнилі зуби, хіхікав.
Далі, мов крізь сон, анарх чув, як Карно заговорив про Майю. Він питав: відкіля вона? Анарх не знає? – і підморгнув. Він, безперечно, любить (не тільки цей дідок) гарних смаковитих дівчат. Знаєте, він любить, коли в дівчини білі литки і вона вся пухка. Знаєте – ляжеш на неї, і здається, що ліг на пуховик.
В такому ж дусі, незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив з чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Він тепер певний був, що все це – примара, що ніякого метранпажа в дійсності нема, що завтра він прокинеться і буде реготати з себе. Це тільки істеричний припадок – не більше. Він рішив покірно вислухати Карно, свідомо приймаючи його як фантом… Можливо, нарешті, він сидить десь, зовсім не на луках, а в ізольованому помешканні. Завтра він прокинеться і побачить – нічого нема!
– Значить, за малинкою ходите?… Ну й ходіть!.. З Майї гарна малинка, – говорив метранпаж.
Анарх і на це не реагував. Мов волохата статуя, сидів він на пеньку і дивився собі під ноги. – Збоку хіхікав дідок.
Потім анарх підвівся і, похитуючись, пішов до санаторійної зони.
…
На грані його зустріла сестра Катря.
– Знаєте, – сказала вона. – Я за ніч проглинула мало не триста сторінок. Але я не одкрила жодної сторінки життя. Я думала раніш, що я мало працюю, а тепер я бачу, що я просто бездарна людина.
Анарх подивився на сестру Катрю і раптом скинувся: що ж, і вона фантом? – Ах, яка глупота!..
– Слухайте, – звернувся він до неї, протираючи очі. – Як ви гадаєте: я сплю чи це…
– Що це? – підхопила сестра Катря.
– Ах, Боже мій! Я вас питаю: це сон, що я з вами говорю, чи це дійсність?
Сестра Катря подивилась на анарха, і він їй здався, очевидно, дуже комічним. Вона, здається, перший раз
