Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
— Які контакти?
— Таж твоєї мами. Де вона тоді працювала, що робила, де точно мешкала, усе.
— Ой леле, мені про це нічого не відомо.
— А взагалі дивно, що ми так мало знаємо про власних батьків.
VII
Нагода трапилася в неділю по обіді. Лінка повернулася з басейну, куди знову запросила її Каська, і застала маму за смажінням налисників.
— М-м-м… що це так смачно пахне? Я голодна як вовк. А де всі?
— Адам пішов з Каєм до кіно.
Як давно вони не були вдома самі, удвох. Мама, певне, подумала про те саме, бо сказала:
— Останнім часом ми майже не розмовляли. Розумієш, у мене були різні проблеми, і мені здається, що я тебе занедбала.
— Не перебільшуй, — Лінка не схильна була себе жаліти.
— Я геть забула, що ти складаєш випускні в гімназії, пробач мені, донечко.
Мама ладна була заплакати.
— Ну, іспити вже позаду.
Лінка намагалася якось виправити ситуацію. Не хотіла, щоб мама розплакалася, бо зовсім не знала, як її втішити.
— І як ти впоралася?
Здається, мама опанувала себе. Лінка спокійно розповіла про три частини іспиту. Навіть про те, як впала зі стільця, щоб урятувати Наталію. Мабуть, вона досягла успіху, бо мама посміхнулася. Потім обидві поласували налисниками із солодким сиром.
— Я б хотіла… а який ліцей ти вибрала, доню?
Лінка розповіла про слабкі ліцеї, до яких вона точно могла би вступити. І про приватний ліцей. І про конкурс. Та цього разу їй здавалося, що мама її нарешті слухає. Так, наче досі дивилася на світ крізь затуманені окуляри, а потім протерла скельця й щось побачила. Розгледіла власну доньку.
— Я дуже хвилююся, мамо, — мовила Лінка. — Мені б хотілося стати професійним фотографом. Гадаєш, це можливо?
— Мабуть, що так. Хоча життя корегує такі рішення. У мене теж були свої мрії…
— Справді? Ти що, хотіла стати співачкою чи актрисою? — пожартувала Лінка, виїдаючи з каструльки решту сиркової маси. На щастя, Адам із Каєм мали піти до Макдональдса, бо для них уже нічого не залишилося.
— Я хотіла стати науковцем.
— Науковцем? — якби в Лінки залишався в роті бодай шматочок налисника, вона б точно вдавилася.
— Я вчилася на польській філології. Писала дисертацію. Займалася мовознавством, давніми слов’янськими мовами.
Оце-то несподіванка!
— А я про це нічого не знала! Ти ніколи не казала про таке.
— Ой, дітям воно видається таким нудним.
— Ну, але ж тобі воно нудним не здавалося?
— Мені? Для мене це було найцікавіше в житті, моя величезна мрія.
— А я вже тоді була?
— Так.
— І це через мене тобі довелося все покинути?
Мама замислилася.
— Ні, донечко. Не через тебе.
Вона поставила чайник, і Лінка помітила, що руки в мами ледь тремтять.
— Розумієш, фінансова ситуація… Я не могла дозволити собі працювати в університеті, доводилося шукати кращого заробітку… Потому… Потому, як загинув твій тато, нам було дуже важко. Я боялася, що не дам собі ради.
«Аякже, — подумала Лінка. — Кращого заробітку! А як же лікування в психлікарні? Це на закуску? Ще одна підсолоджена брехня?»
— Як загинув мій батько? — наважилася запитати нарешті.
— Автомобільна аварія. Була гроза, машину занесло на мокрій дорозі й вона впала з насипу…
— О Боже!
— Він їхав до бабці Божени, до Сероцька. Ми посварилися. Батько сів до машини й поїхав. Більше я його ніколи не бачила, — у маминих очах заблищали сльози.
«Ой леле! — злякалася Лінка, — я примушую маму звірятися й доводжу її цим до плачу».
— Мамо, не треба плакати, — мовила вона. — Нічого не вдієш. І що було з тією роботою? — Лінка вирішила змінити тему.
— Я закінчила курси підвищення кваліфікації в Торговельно-економічному інституті й почала працювати в корпорації.
— Тому ми й переїхали до Варшави? Щоб ти могла знайти кращу роботу?
— Так, — відповіла мама. Але не дивилася Лінці в очі, як зазвичай це роблять люди, розмовляючи між собою. Її погляд був спрямований на хмари за вікном, немовби вона шукала в них справжньої відповіді.
«А взагалі, — подумала Лінка, — мама справді була мужньою. Бо після всього їй вдалося-таки знайти роботу у Варшаві, і протягом кількох років, доки не з’явився Адам, вона утримувала мене зовсім сама».
Увечері, коли всі вже спали, Лінка набрала в пошуку слова «польська філологія, Ягеллонський університет». Переглянула всіх викладачів факультету, сподіваючись знайти чоловіка на прізвище Печериця, але її спіткала невдача. Тоді перечитала свій список, але все марно. Люди на порталах «Наш Клас» рідко вказували місце роботи. Лінка геть знеохотилася. Мабуть, вона не там шукає. Так і заснула. Їй хоча й здавалося, що вона повільно наближається до розгадки, та все-таки було лячно, що це черговий сліпий кут, і перед нею завжди залишатиметься глуха стіна.
VIII
Наступного дня вона поділилася своїми сумнівами з Адріаном. Віднедавна в неї з’явилася звичка забігати до нього після школи. Ноги самі несли її до Адріанового дому, і хлопець, мабуть, теж на неї чекав, бо зовсім не дивувався, угледівши її на порозі.
— Якось ти зашвидко здаєшся, — сказав він. — Треба мати більше інформації. А ти пробувала шукати публікації? Шукала деінде людину, якимсь чином пов’язану з польською філологією? Або взагалі з університетом? Почекай, зараз спробуємо.
Сів перед комп’ютером і підсунув Лінці другого стільця, знявши з нього попередньо купу одягу й книжок.
— Глянь, — і набрав у пошуку слова «Печериця університет». Із кількох тисяч результатів відразу зауважив перше: «Єжи Печериця Кафедра слов’янського мовознавства Варшавський університет чергування протягом весняного семестру…»
— Попався, голубчик, — Адріан потер руки.
— Я гадала, що мама вчилася в Кракові, — замислено озвалася Лінка.
— Але дисертацію могла писати тут. Певне, приїздила час від часу.
Лінка пригадала фотографію із Саського саду. Авжеж. Мабуть, батьки тоді поєднали поїздку до Варшави із працею над дисертацією. Усе дедалі прояснювалося, ставало зрозумілішим.
Адріан міркував уголос.
— Що ж, підіб’ємо підсумки. У твоєї мами був роман із цим викладачем…
— Який роман? У моєї мами? Ти що, здурів?
Лінка обурилася. Що це він верзе?! Та як він сміє?! Адже невідомо, що насправді сталося. Це явно випадкова збіжність!
— Халінко, — лагідно сказав Адріан, узагалі не звертаючи уваги на її гнів.
Лінка й не підозрювала, що їй може сподобатися, коли її так називатимуть, але в устах Адріана це звучало дуже приємно. Але вона таки мусила висловити все, що її так зачепило.
— Не забувай, що це моя мама, про яку ти, власне, нічого не знаєш, а тим більше про те, що тоді сталося!
— Пробач. Звичайно. Ми