Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
Лінка пригадала дівчину, яка вистрибнула з вікна останнього поверху. Невже Адріан теж колись пережив таке кохання? Пристрасть, шалене почуття?
— Ти так кажеш, мовби знаєш це із власного досвіду.
Адріан почервонів і кілька хвилин вагався, сказати щось чи ні.
— Бо таки знаю. Про одне тобі розповім, про інше ні. Пригадуєш, як колись у машині я розказував тобі про свою маму? Про те, що вона втратила роботу. Невдовзі потому в мого батька був роман. Із медсестрою. Це тривало роками. Коли я довідався, то спершу звинувачував батька. Я аж нетямився від обурення, як він міг таке вчинити! Та ще й у такий складний для мами час, коли вона змагалася з безробіттям і зневірою. Пізніше звинувачував маму, бо вона завжди була такою холодною й нечулою. А коли втратила роботу, то стало ще гірше. Вона не змогла опанувати себе, цілими днями ходила по квартирі в халаті, з немитою головою, розумієш? Мені здавалося, що кожному чоловікові потрібно більше. А потім збагнув, що звинувачення будь-кого не має жодного сенсу. У батька виникло почуття, яке він не зміг придушити. Але від нас він не пішов. Я зовсім не переконаний, що він учинив добре. Мама вирішила йому пробачити, але здається, до кінця їй це не вдалося. Гадаю, що її проблеми із серцем пов’язані саме із цим. Обоє прийняли певне рішення, і треба це поважати. Мабуть, вони все ж кохають одне одного. Принаймні живуть разом. Якби ж то все було так просто…
— Я рада, що ти мені про це розповів.
— Рада? Чому?
— Не знаю.
Лінка й справді не знала. Вона відчувала, що Адріан їй довіряє. Вона теж йому вірила. Він знав її таємниці, а вона його. Так гарно мати когось близького, ділитися секретами. Лінка усвідомила, що Адріан — єдина людина, якій відомо все. Касьці вона не звірялася. Бо як їй було розповісти подрузі, що зростала в дитячому будинку, про те, що її мати можливо віддала свою доню до такого самого закладу? Лінка була певна, що Каська цього не зрозуміла б. Адріан — це інша справа. З ним можна було поділитися геть усім. Дівчина подумала, що така дружба трапляється нечасто.
— Не знаєш?
— Я собі подумала, що така дружба рідко зустрічається.
— Тобто яка?
— Ну, така, як у нас.
— Авжеж, — Адріан помітно засмутився. — Маєш рацію. Справді, така дружба — це рідкість.
— А що ти ще мав на увазі?
— Про що це ти?
— Ну, ти про щось не хотів мені розказувати…
Адріан провів долонею по світлому волоссю. Лінка знала цей жест. Коли він так робив, то зазвичай збирався сказати щось важливе й роздумував, говорити чи ні. Цього разу вирішив промовчати.
— Дізнаєшся свого часу.
Лінка не могла збагнути, чому ці слова її перелякали.
ТРАВЕНЬ
Єдина чорна блузка затісна. Блискучий атлас напинається на животі й збирається зморшками. Вона силкується трошечки обтягнути тканину донизу, але нічого не виходить. Зітхнувши, стягає блузку через голову. Краєм ока помічає себе в дзеркалі Волосся масне, вона не помила голову. Коли робила це востаннє? Не пригадує. Вона геть безсила. Опускається на стілець.
— Гольф одягни, — чує голос. — Отой, мій. Ну ж бо, одягай нарешті.
— Гольф? Занадто спекотно для гольфа.
Ворухнувся борлак на худій шиї.
— Спекотно, не спекотно, — буркотить довготелеса постать.
Натягає через голову вовняний светр. Відразу обливається потом, відчуває, як його краплини збираються між набубнявілими грудьми й під пахвами. Довкола лампи кружляють набридливі мухи, їхнє дзижчання зливається з голосами: «Як ця Марися собі дасть раду, як дасть раду, Бог дав, Бог і взяв, таке нещастя, двійко дітей осиротив. Ну, наразі одну дитину, не кажіть такого, ще зурочите». У чорному одязі стоять над труною, земля в пальцях крижана, відчуває окремі грудочки, кожна важка, немовби свинцева, рука простягається в бік труни, не в змозі кинути жменю землі. Земля сиплеться між пальцями, щось погойдується всередині тіла, підстрибує дедалі сильніше, схоже на маленький землетрус, це щось наче луснуло й сколихнуло її всю. Вона готова вибухнути плачем, не може вгамувати ридання, маленькі струмочки сліз зливаються у велику річку, вона схлипує, стоячи з порожніми вже руками, і раптом відчуває цей солоний потік на своїх стегнах, колінах і литках. Її перехоплює перша потуга, переламує навпіл, непотрібні долоні віднаходять місце на животі, вона чує власний стогін і розважливий голос, немовби нізвідки:
— Води їй відійшли, викличте негайно швидку.
I
Вона й не сподівалася, що в потязі вдасться почитати, але Кай заснув, що було несподіванкою, бо малий віддавна не спав удень, навіть у садочку. Він рідко впадав у дрімоту, та мабуть, монотонний стукіт коліс потяга зробив своє, і хлопчик спершу сонно потирав очка, а коли решткою зусиль спробував не дати їм заплющитися, виявилося, що вже запізно. Тож Лінка витягла новий детектив, який купила за кишенькові. Не могла втриматися, хоча й уважала, що книжки задорогі. Проте нова таємниця виявилася вартою витрачених грошей. Лінка вмостилася в незручному кріслі, відчуваючи, як легенький подмух вітерця з відчиненого вікна розвіває над її головою фіранку з написом «Польська державна залізниця». Мама куняла, Адам читав книжку з багатообіцяючим написом на обкладинці «Як стати акулою бізнесу за вихідні».
А Лінка насолоджувалася першим розділом. Дія книжки відбувалася в агротуристичному господарстві на острові, куди дістатися можна було тільки човном. Їй подобалися такі сюжети, подобалося, що коло підозрюваних звужувалося до кількох чи кільканадцятьох осіб, зосереджених на невеликій території. Тоді герої часто приховували якісь таємниці, і хоча й проводили час разом, обговорюючи політику чи теревенячи про погоду, нічого одне про одного не знали. «Власне, — спало Лінці на думку, — родина — це теж такий собі гурт акторів, які мешкають під одним дахом, спілкуються між собою, але чи говорять вони при цьому про важливі речі, чи все це такі собі балачки про погоду?»
Глянула на сплячу трійцю, бо й Адама втомило читання про те, як перемогти в хижацькому світі бізнесу, де треба бути цинічним і спритним, тобто володіти тими рисами характеру, яких вітчим явно був позбавлений. У купе крім
