Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

— Сподіваюся, що ні.

Лінка довго вовтузилася в ліжку, намагаючись заснути, їй так цього хотілося, бо дівчина вважала, що сон інколи може вирішити всі проблеми й здатен вилікувати. Завжди, варто було їй рознервуватися або схвилюватися, сон приносив їй відчутне покращення. Але сон не приходив. Знову й знову лунали в голові бабусині слова…

«Вона прожила лише кілька днів… Вада серця… Жодних шансів…»

І Адамові…

«Померла при народженні…»

А тоді Адріанові.

«Дитячий церебральний параліч…»

Погляд зупинився на поличці з детективами. Спершу дівчина потайки брала їх у мами, та поступово перестала із цим критися й розіклала на полиці улюблені книжки. Класичну Агату Крісті й майже класичну Кароліну Грехем із серії про вбивства в Мідсомері, та передусім романи Геннінга Манкелля про захопливі пригоди комісара Курта Валландера, від яких Лінка не могла відірватися. Вона була фанаткою детективів, тож точно знала одне: якщо в зізнаннях не збігаються бодай дрібні деталі, то хтось явно бреше.

КВІТЕНЬ

У будинку високі готичні вікна, на них — похмурі темні ґрати. Червона цегла на тлі блакитного неба виглядає, мов у туристичному путівнику. Над порожнісіньким паркінгом і невеликою клумбою — жодної хмаринки. Раптом двері будинку розчахаються, і маленькі білі камінці починають хрускотіти під елегантними дівочими лакованими туфельками й спортивними черевиками хлопців. Жінка присідає на мурований парканчик спирається на живопліт, і дивиться. Поглядом ковзає обличчями хлопчиків, смаглявих, із великими чорними очима, а тоді спиняється на дівчатках, які по черзі проходять крізь хвіртку. Жінка вдає, наче засмагає, така собі пані, яка випадково тут проходила й присіла, втомлена прогулянкою такого спекотного дня, щоб підставити обличчя під сонячні промені. Можна навіть удавати, що це місце, такий собі чарівний куточок, розташований майже в парку, бо від нього нас ділить лише два перехрестя (саме туди прямують парами діти) просто створений для безтурботного відпочинку. Єдине, що свідчить про її хвилювання, це погляд. Незважаючи на яскраві сонячні промені, які зазирають просто в очі, він залишається чуйним, наче силкується впіймати щось у цьому несподівано залюдненому просторі. Раптом наче впізнала когось, але ні, усе-таки не вона. Остання дитина мовчки проминає живопліт. Жінка безпорадно щулить плечі.

I

На Лінку чекали іспити. Звісно, не завтра й навіть не за тиждень, проте час, який до них залишався, зменшився до розмірів шпаргалки. З одного боку, Лінка наче й погодилася з тим, що ніколи не наздожене матеріалу, якого досі не вивчила. Існували питання, яких вона ніколи не розумітиме й не опанує. І це зменшувало її можливості здобути значну кількість балів уже із самого початку. З іншого боку, попри усвідомлення безглуздя своїх дій, дівчина накинулася на підручники й різні посібники. Вона добре розуміла, що якби протягом навчального року в неї була бодай десята частина нинішнього завзяття, вона могла би зрушити гори… Але за звичайних обставин її відразу нудило від самого лише вигляду підручника з хімії чи фізики. Тільки тепер Лінка справді відчувала, що коли б мала трохи більше часу, то здолала навіть оптику… Та часу, на жаль, не залишалося. Три тижні. Усього лишень. Тобто дуля з маком. Учителі лютували. Щодня влаштовували тестування, вигадували спеціальні завдання, які мали допомогти гімназистам підготуватися до випускних іспитів. Лінка накупила посібників різних видавництв, додаткових тестів, освітніх журналів, які друкували різноманітні допоміжні матеріали. Та навіть, якби вона зовсім не лягала спати, то й так не встигла б усього цього переглянути. І тим більше прочитати! Не кажучи вже про те, щоб порозв’язувати всі завдання!!!

Лінка перестала зустрічатися з однокласницями, особливо з Каською. Їй шкода було змарнувати навіть хвилину. Каська запропонувала вчитися разом, та Лінка побоювалася, що все скінчиться тим, що обидві знову будуть видурнятися й базікати без угаву. Сиділа у своїй кімнатці, наче в’язень у камері, лише іноді визираючи у вікно й здивовано при цьому помічаючи, що дах костьолу блищить від дощу або надворі ніч, бо довкола нічого не видно… А тоді попрохала маму, аби та звільнила її від деяких уроків.

— Мамо, погодься, що це марнування часу. От, наприклад, я розумію органічну хімію, зате нічого не тямлю в неорганіці, тож доки весь клас розв’язує завдання з органічної, аж гай гуде, я б краще зайнялася чимсь іншим, чого справді не знаю.

Мама знову здавалася якоюсь відчуженою. Але може саме завдяки цьому погоджувалася з Лінчиними екстремальними ідеями.

Дівчина майже не спала. Замість кави, від якої її починало млоїти (особливо потому, як вона поглинула величезну кількість запареної просто в чашці, без фільтра), навчилася пити аргентинський чай мате. Їй здавалося, що від нього наче прояснюється розум. Лінка досі навіть не уявляла собі, що стане такою честолюбною, ця зміна в ній вразила її саму. Тож коли Адам якось попрохав її посидіти з Каєм, дівчина відчула роздратування.

— Я вчуся. А що таке?

— Мушу вийти, — пояснював Адам. — А мами немає. Це ж лише дві чи три години. Ну, будь ласка. Можеш йому навіть мультики ввімкнути, просто щоб я не переживав за малого. То як?

Лінка подивилася на вітчима ледь відсутнім поглядом. Пригадала собі, що мала повторити будову вуха. Молоточок, коваделко… Адамів голос вивів її із задуми.

— Ти мене чуєш? Може, купити якусь піцу, як вертатимусь додому?

Лінчин рот негайно наповнився слиною Безумовний рефлекс.

— Іди, іди, я посиджу з малим.

Кай голосно жалівся.

— Ніхто не хоче зі мною бавитися, — повторював хлопчик. — Тато не хоче, бо в нього багато роботи, мама не хоче, бо теж багато роботи, а в тебе теж є робота?

— Та є. Я мушу вчитися.

— То ти не побавишся зі мною?

— Мабуть, ні, сонечко. Мені треба вчити розріз вуха.

— Вухо різати?

— Ага, майже.

— А я знаю, що є у вусі, — похвалився своїми знаннями Кай. — Атоми! Вони є у вусі, і в оці, і в небі, і навіть у хлібі, знаєш?

— Знаю.

«Цікаво, коли дитина втрачає природну цікавість, і перестає захоплюватися простим фактом, що в хлібі теж є атоми? — подумала Лінка. — Мабуть, школа здатна вбити в дитині будь-яке прагнення пізнавати світ».

— Склади зі мною пазли, — попросив малий.

— Ну, добре.

Лінка насилу відволіклася від анатомічного атласу, та невдовзі зрозуміла, що маленький перепочинок їй не зашкодить.

Це були пазли із Кротом, можна було здогадатися з поодиноких елементів. Лінка побачила шматочки картону з намальованою чорною шерстю й навіть із кінчиком носа. У Кая нічого не виходило, малий ніяк не міг упоратися з пазлами. Та й