Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

вчора випадково опинилися, не просто був закладом, схожим на той, де зростала її сестра. Вона справді там жила, от у чому вся справа. Незнайома досі сестра була близько, як ніколи. Лінка знала її ім’я та прізвище. Досить звернутися до дитбудинку й запитати. Парадоксально, проте зараз, коли вона була так близько, дівчина відчувала страх, який її майже паралізував. Що вона їй скаже? Адже якось та доведеться пояснити сестрі, хто вона така. А якщо ця її сестра виявиться неприємною? А якщо дорікатиме, що Лінку мама виховувала, а її саму покинула? Лінка спробувала уявити себе в сестриній ситуації, і за мить збагнула одне: вона нізащо б не хотіла опинитися на її місці! Може, залишити все, як є? Навіщо ятрити рани? Що зробить ця дівчинка, якщо про все довідається? Піде з докорами до матері? Явно не кинеться її обіймати! А що б зробила вона, Лінка? Висловила все мамі, чи страждала б мовчки? Власне, вона зраділа цьому причастю, принаймні кілька годин буде зайнята й вільна від докорів сумління. Підійшла до дзеркала й почала сердито розчісувати свої неслухняні кучері.

Дівчатка в мініатюрних версіях весільних сукенок, з вінками на понакручуваному волоссі, юрмилися групками. Хлопці поруч скидалися на невеличких пінгвінів, що жваво обговорювали аж ніяк не майбутню урочисту подію, яка, схоже, викликала в них найменше зацікавлення. Мабуть, вони хвилювалися через подарунки, які чекали на них удома у великих, перев’язаних стрічками, коробках. На жаль, саме подарунки для багатьох людей перетворилися на справжній сенс і мету церемонії причастя. Лінка досі пригадувала, що в неї емоції викликала аж ніяк не служба божа й біла облатка, яку їй поклали на язика, а те, що мало статися потім, тобто розгортання барвистих обгорток і відкривання конвертів. Хоча, коли вже вдома малий Марчик зосереджено розв’язував стрічки, дівчина усвідомила, що кілька років тому, коли вона сама йшла до першого причастя, дарунки виглядали значно скромніше. Тоді всі родичі скинулися на велосипед для неї. Це був справді класний подарунок! А Марчикові, крім велосипеда, дісталися ще й лептоп, мобільник і айпад, хоча їхню родину складно було назвати заможною.

Дядько дивився на сина вологими очима, що зовсім не означало батьківського зворушення й гордощів. Справжня причина сліз в очах дядька Леона була більш прозаїчною: гості вже споживали солодке, отож він устиг вихилити кілька чарок, а це, як відомо, сприяє демонстрації щирості.

— Ну, сину, — мовив він тремтячим голосом, поплескуючи Марчика по плечу, немовби йому раптово забракло слів, щоб висловити всю глибину почуттів до свого нащадка, і водночас косуючи ласо на пляшку горілки, яка й досі залишалася недопитою.

— Краще б ти більше не пив, — про всяк випадок попередила його дружина. — Соромно буде, як надудлишся на причасті рідного сина!

— Добре вже, добре, — дядько тяжко зітхнув, прибираючи пляшку від гріха подалі. Щоправда, тітка постійно сторожко позирала на нього, та наразі небезпека минула.

Лінка глянула на Марчика, тоді на дядька. «Алкоголік, бо як іще назвати дядька Леона, але принаймні в хлопця є батько», — подумала дівчина. Іноді вона замислювалася над тим, що відчуває до неї Адам. Адже Лінка не була його рідною дитиною. Вони були дуже прив’язані одне до одного, та чи любив він її по-справжньому? Для неї Адам був єдиним татом, якого вона знала, але ж для нього Лінка не була єдиною дитиною. Проте Лінка не нарікала. У неї був він і мама, навіть, якщо й не цілком нормальна. Родини бувають різні, та найгірше не мати жодної… Бідолашна її сестричка, сама як палець, а в неї ж були і тато, і мама… Чому вони покинули її саму? Лінка зрозуміла, що рішення прийшло саме. Ця дівчина повинна довідатися, що в неї є батько й мати, а що вона зробить із цим, це вже її справа. Та ще й цей чоловік, Печериця з університету, йому теж треба сказати. Подумки Халіна вже прикинула план. Вона завжди вважала, що найкраще знати й говорити правду, навіть, якщо це боляче.

Спершу дівчина, потім її батько. Широко посміхнулася присутнім за столом і, вибачившись, мовляв, їй треба до туалету, вислизнула на вулицю.

Ішла до дитячого будинку, напружена мов струна. Перелякано потягнула за вичовгану металеву клямку й увійшла досередини. Не знала, звідки в ній стільки сили й мужності. У коридорі побачила двері, за якими, певне, була канцелярія, і постукала. Брюнетка, що сиділа в кімнаті, кинула на неї сповнений підозри погляд.

— Чим можу допомогти? — процідила вона. — Ти когось шукаєш?

— Я шукаю… одну дівчину… подругу, — вирішила збрехати Лінка. — Її звуть Кася Печериця.

— Ми інформації не надаємо.

— Чому? — Лінка відчула страшенне розчарування. — Не можна довідатися, чи вона тут живе?

— На жаль, ні.

— Але чому?

— Я розумію, що ти дуже хочеш зустрітися з подругою. Але в нас особливий заклад. Будь-кому отак з вулиці не вільно сюди прийти й розпитувати про все, що йому заманеться. Захист персональних даних. Зрештою, тут однаково нікого немає. Усі поїхали на екскурсію. Можеш залишити номер телефону. Якщо твоя подруга захоче, то подзвонить.

Брюнетка крутнулася на обертовому стільці. Вочевидь вирішила, що розмову закінчено. Лінку аж заціпило, та лише на мить. «Що ж, доведеться пошукати інші, нестандартні методи», — подумала вона й відповіла якомога чемніше:

— То, може, я прийду іншим разом. До побачення.

І вийшла, зачинивши двері. Краще не палити за собою мости, невідомо, чи востаннє вони зустрічаються із цією брюнеткою. Звісно номер телефону вона не залишить, із сестрою мусить зустрітися особисто.

Вирішила обійти будинок довкруж. Доглянутий травник, дерева, усипані цвітом — обіцянкою райських яблучок. На лавочці між зеленими кущами сиділа молода жінка, на вигляд років двадцяти п’яти. Волосся зі світлими пасмами, акуратний носик і дуже яскравий, як на цю пору дня, макіяж. Блакитні повіки закінчувалися густо нафарбованими кокетливими віями, на вустах блищав грубий шар рожевої помади.

— Перепрошую, я хотіла дещо запитати…

Білявка підвела голову. Лише зараз Халіна помітила, що та фарбує собі нігті. Здавалося, вона десь уже бачила цю блондинку…

— Чого тобі?

— Я шукаю одну дівчину.

— Багато хто тут когось шукає, — філософськи відказала жінка, продовжуючи фарбувати нігті.

— Гарний лак у вас, а який це колір?

— Фуксія. Правда, класний?

— Дуже. А в мене нігті негодящі, щоб фарбувати.

— А покажи-но. Та ну, чого там негодящі. Зачекай, треба підпиляти трішечки, то форма буде краща.

— Її звуть Каська. Кася Печериця.

— Знаю таку…

Це ж треба! Лінці раптом зробилося гаряче, вона вся спітніла під футболкою.

— Справді знаєте?

— Це