Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло
— Я її знала. Така розважлива дівчина. У неї були такі люблячі батьки, купа планів на майбутнє. Усе! І якийсь дурний хлопець так її зворохобив.
— Краще, мабуть, ніколи не закохуватися, — мовила Лінка.
— Ну, для неї, певне, було би краще, а тим більше для її нещасних батьків, — знову зітхнула старенька. — Так воно буває з коханням, по-різному. Я знаю, що кажу, бо й сама кілька разів закохувалася.
Лінка із цікавістю глянула на свою співрозмовницю. Оця бабуся закохувалася, та ще й не раз?
— Першого хлопця я страшенно кохала. Він загинув під час війни. Думала тоді, що нікого більше не покохаю, мені й на думку не спадало, що таке можливо… Потім був мій перший чоловік, спочатку більше друг, він про мене турбувався, допомагав. Я вийшла за нього заміж, хоча й не любила. Думала, що більше ніколи не зазнаю кохання, та він мене дуже кохав, і цього мало бути достатньо. Але почуття прийшло згодом. Ми були щасливі разом сорок років, у нас народилися діти й онуки. Він помер від раку.
— Мені так шкода.
— Так… П’ять років тому. За кілька місяців він перетворився на тінь, але ми до кінця кохали одне одного. Кожна мить, яку ми провели разом, була безцінною. Коли чоловік помер, я була в розпачі. Мені хотілося лягти на ліжко й ніколи більше не вставати.
Лінка не знала, що й сказати. Старенька, з якою вона щойно познайомилася, розповіла їй про все своє життя. Дівчині було трохи ніяково вислуховувати ці звіряння, та з іншого боку, не можна було просто собі піти геть. Тож вона продовжувала терпляче слухати.
— А рік тому я знову вийшла заміж.
Оце-то так! Лінка аж рота роззявила від подиву. І бовкнула, може, не надто чемно:
— Справді?
— Я знаю, вам, молодим, здається, що стара людина вже не може закохатися, але це неправда. Кохати можна в будь-якому віці. А самому жити дуже важко. Ну, дитино, піду я вже. Чоловік хвилюватиметься. Він майже не може ходити, стегно має проопероване. Не можу залишати його надовго на самоті, бо він сумує.
Старенька погукала песика й пішла з ним, маленька постать з білим пухом на голові.
Згорнувшись клубочком на ліжку, Лінка думала про цю бабцю та її коханих, і про дівчину, що наклала на себе руки. Що ж воно таке, кохання? Невже це почуття справді так складно опанувати, а може, його треба сприймати розсудливо? Від чого це залежить, від людини чи від сили почуття? Лінці здавалося, що вона може бути достатньо розважливою. Адже одне кохання — це ще не кінець світу, навіть якщо людина закохається нещасливо, то завжди може трапитися інша нагода, коли все складеться так, як треба. За цими роздумами Лінка навіть забула про завтрашній іспит. І про складений учора список людей на прізвище Печериця.
VI
У суботу Лінка подзвонила до Адріана. Їй кортіло обговорити з ним подальші пошуки. І трохи пожалітися. Вона відчувала, що математично-природничу частину написала погано, незважаючи на те, що виспалася, змогла зосередитися і, як їй самій здавалося, виклалася на всі сто. І все-таки Лінка знала, що декілька завдань розв’язала неправильно. Що довше вона про це думала, то більша паніка її охоплювала. Зустрівшись із Адріаном, тільки й думала про тести. Весь час згадувала про завдання, котрі, як була певна, завалила, і питання, на які не змогла відповісти.
— Адріане, я отримаю п’ять балів з п’ятдесятьох, от побачиш.
— Не панікуй, — хлопець витягнув щось із торбини.
— Що це?
— Твій тест, той, що ти писала позавчора.
— Як це — мій тест, — Лінка не на жарт перелякалася.
— Ну, не твій, тобто, не той, який ти заповнювала, не хвилюйся. Я знайшов це в інтернеті. Учора їх оприлюднили, і я тобі роздрукував. Я ж знаю, що ти не припиниш панікувати, доки не переконаєшся, що все гаразд. Тепер розв’яжи його так само, як у четвер.
Лінці не дуже хотілося, але вона зрозуміла, що Адріан правий.
Довелося написати розв’язки, й Адріан перевірив результат, який виявився зовсім не такий трагічний, як вона підозрювала.
— От бачиш, матимеш більше, ніж тридцять балів, то чого було так перейматися?
— Твоя правда. Дякую!
Вона справді була йому вдячна. Відразу на душі полегшало.
— А як пішла англійська?
— Там узагалі не було чого робити.
Лінка вважала, що впроваджений нещодавно іспит з іноземної мови був легшим від двох інших.
— Ну, то розслабся. Усе вже позаду. До якогось ліцею тебе точно приймуть. Не доведеться йти до ПТУ, — пожартував Адріан. — Хоча дівчата після кулінарного училища потраплять до будь-якого серця через шлунок…
— Краще так не жартуй.
— Хвилиночку… А що із твоїми фотографіями на конкурс? Робиш щось?
— Власне, нічого. Я страшенно забігана, не маю часу, ніяк не виходило на цьому зосередитися, і мені потрібні якісь ідеї.
— Якщо для тебе це справді важливо, доведеться себе примусити. Воно само не зробиться. А так маєш шанс, постарайся ним скористатися.
— Та знаю… А що ти думаєш про цей список? — показала Адріанові перелік осіб на прізвище Печериця.
— Ну, список списком, але що це тобі дає? Навіть якщо цей чоловік справді батько твоєї сестри, він може про це й не знати.
— Мусить знати, якщо в неї його прізвище!
— Та воно так, але ж ти не дзвонитимеш до всіх цих людей і не розпитуватимеш, чи знали вони твою маму. Невже твій улюблений комісар Валландер так би вчинив?
— Мабуть, ні.
— Тоді що зробив би твій герой, га?
— Не будь злостивим. Те, що ти не любиш детективи, зовсім не значить, що це така собі макулатура, як тобі здається.
Адріан посміхнувся.
— Те, що ти знову зробилася гостра на язик — гарна прикмета. Отже, ти вже трохи перепочила після іспитів. Ну, то як учинив би твій шведський комісар? Подався поміркувати на морське узбережжя?
— А звідки ти стільки знаєш про Валландера?
— Читав Манкелля.
— Але ти ж не любиш детективи?
— Люблю, не люблю, не має значення. Я собі почитав… задля розваги. Ну, так чи сяк, а твій комісар, гадаю, спробував би по ниточці
