Загадковий нічний інцидент із собакою - Марк Геддон

Тоді я подивився на стіл біля раковини, побачив мобільний телефон Батька, його гаманець і телефонний записник і відчув, як «шкіра… холоне під одежами», як у Доктора Ватсона в «Знаку чотирьох», коли він побачив малесенькі сліди Тонґо, дикуна з Андаманських островів, на даху будинку Бартолом’ю Шолто в Норвуді, оскільки я вирішив, що Батько повернувся й перебуває десь у будинку, і біль у моїй свідомості набагато посилився. Але потім я перемотав кадри в пам’яті й побачив, що перед будинком не було його фургона, тож він, напевне, залишив свій мобільний телефон, гаманець і телефонний записник удома. Я взяв його гаманець і дістав банківську карту, бо саме так і міг дістати гроші, оскільки в банківської карти є пін-код, а це таємний код, який треба вводити в автомат у банку, щоб отримати гроші, і Батько не записав його в надійному місці, як слід було вчинити, натомість назвав його мені й пояснив, що я його ніколи не забуду. Цей код був 3558. Я поклав картку до себе в кишеню.

Потім я дістав Тобі з клітки й також поклав у кишеню одного з пальт, оскільки клітка була надто важкою, аби везти її з собою до Лондона. Потім я знову вийшов із кухні в сад.

Я пройшов крізь садові ворота, переконався, що мене ніхто не бачить, а потім вирушив у напрямку школи, оскільки це був єдиний відомий мені напрямок, а коли б я прийшов до школи, то зміг би спитати Шивон, де розташовано вокзал.

За звичних обставин дорогою до школи мені би ставало дедалі страшніше й страшніше, оскільки я ніколи раніше нею не ходив. Але мій страх спричиняли дві різні ситуації. По-перше, мені було страшно бути далеко від місця, до якого я звик, а по-друге, мені було страшно перебувати в тому місці, де жив Батько, і обидва страхи були обернено пропорційні один до одного, тож загальний страх залишався незмінним, поки я віддалявся від дому й від Батька, ось так:

Страхзагальний ≈ Страхнового місця × Страхперед Батьком ≈ незмінний

Дорога від школи до нашого будинку забирає 19 хвилин автобусом, але мені знадобилося 47 хвилин, аби пройти ту саму відстань пішки, тож я дуже втомився, коли туди дістався, і сподівався, що зможу трохи побути в школі та поїсти печива з апельсиновим соком перед тим, як іти на вокзал. Але я не зміг цього зробити, оскільки коли я дійшов до школи, то побачив фургон Батька, припаркований на автостоянці. І я впізнав його фургон, оскільки на ньому збоку було написано: «Ремонт бойлерів і опалювальних систем від Еда Буна», а поруч стояв знак із перехрещеними мутровими ключами, ось такий:

Коли я побачив фургон, мене знову вивернуло. Але цього разу я знав, що мене виверне, тож виблював не на себе, а на стіну й тротуар, і блювоти було небагато, оскільки я мало їв. А коли мене вивернуло, то я захотів згорнутися калачиком на землі й почати стогнати. Проте я знав, що, якщо згорнуся калачиком на землі й почну стогнати, Батько побачить мене, коли вийде зі школи, упіймає й забере додому. Тож я зробив багато глибоких вдихів, як мені казала робити Шивон, коли хтось бив мене в школі, нарахував 50 вдихів і повністю зосередився на числах, а ще підносив їх до степеня 3, поки промовляв. І від цього біль послабшав.

Потім я витер із рота блювоту й прийняв рішення, що мені треба дізнатися, як потрапити на вокзал, і що мені доведеться когось спитати, і що треба питати в жінки, оскільки коли в школі нам розповідали правила «Стережися незнайомця», то попереджали, що коли до тебе підходить чоловік, говорить до тебе, а тобі стає страшно, то треба гукнути якусь жінку й побігти до неї, оскільки жінки безпечніші.

Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа, вийняв пилку й міцно затиснув його в кишені, де не було Тобі, на випадок, якщо мене хтось схопить, а тоді я побачив на протилежному боці вулиці пані з дитиною в колясці й маленьким хлопчиком з іграшковим слоном і вирішив спитати в неї. Цього разу я подивися ліворуч, праворуч, а потім знову ліворуч, аби мене не збила машина, і перейшов дорогу.

— Де я можу купити карту? — спитав я пані.

— Прошу? — озвалася вона.

— Де я можу купити карту? — повторив я, відчуваючи, як труситься рука з ножем, хоча я нею не трусив.

— Патрику, ану кинь оце, воно брудне. Карту чого? — сказала вона.

— Карту цього місця, — відповів я.

— Не знаю, — сказала вона, а потім додала: — А куди тобі треба?

— Мені треба на вокзал, — відповів я.

Тоді вона розсміялася:

— Тобі не потрібна карта, аби дістатися вокзалу.

— Потрібна. Оскільки я не знаю, де вокзал, — відповів я.

— А його звідси видно.

— Мені не видно. А ще мені треба дізнатися, де є банкомат, — відповів я.

Вона показала пальцем:

— Оно. Отой будинок. Там нагорі написано «Сіґнал Поінт». А з іншого боку є знак Британської залізниці. Під ним і розташовано вокзал. Патрику, я тобі вже тисячу разів говорила. Не підбирай нічого з