Загадковий нічний інцидент із собакою - Марк Геддон
Тож я затулив руками вуха, аби відгородитися від шуму й подумати. І я вирішив, що мені треба було лишатися на вокзалі, аби поїхати до Лондона потягом, і що мені треба десь присісти, але біля входу на вокзал не знайшлося місць для сидіння, і слід було йти в тунель. І я сказав собі подумки, а не вголос: «Я піду тим тунелем і, можливо, знайду десь місце, аби присісти, заплющити очі й подумати», і я пішов у тунель, намагаючись зосередитися на знаку, який висів на протилежному боці й на якому було написано: «УВАГА! Працюють камери відеоспостереження». І я почувався так, наче ступив із кручі на натягнутий над прірвою канат.
Врешті-решт я дістався до іншого кінця тунелю, а там були сходи, я піднявся тими сходами, але нагорі також було багато людей, і я застогнав. А також нагорі був магазин і кімната зі стільцями, але в тій кімнаті сиділо надто багато людей, тож я в неї не заходив. А також я побачив вивіски, на яких було написано: «Ґрейт Вестерн», «Холодне пиво й лагер», «ОБЕРЕЖНО! МОКРА ПІДЛОГА», «Ваші 50 пенсів подовжать життя недоношеному немовляті на 1,8 секунди!», «Трансформуємо подорожі», «По-свіжому Відмінний», «СМАЧНЕНЬКИЙ ВЕРШКОВИЙ ЛЮКСОВИЙ ГАРЯЧИЙ ШОКОЛАД УСЬОГО ЗА £1,30», «0870 777 7676, Лимонове Дерево», «Не курити!» та «ВИШУКАНИЙ ЧАЙ», а біля них стояли маленькі столики зі стільцями, і за тими столиками ніхто не сидів, і вони тулилися в кутку. Я сів на один зі стільців, що стояли поруч, і заплющив очі. Я поклав руки в кишені, і Тобі згорнувся калачиком у моїй долоні, а я застогнав, аби відгородитися від шуму, оскільки я прийняв руки від вух, але робив це тихо, щоби мій стогін не почули люди та не стали підходити й звертатися до мене.
А потім я спробував вирішити, що мені робити, але не міг думати, оскільки в моїй голові було забагато зайвої інформації, тож я став виконувати математичні вправи, аби прояснити думки.
Математична вправа, яку я робив, називається «Солдатики Конвея». У «Солдатиках Конвея» є шахова дошка, нескінченна в усіх напрямках, і кожна клітинка під горизонтальною лінією містить кольоровий квадрат, ось так:
Кольоровий квадрат може рухатися, тільки якщо він перестрибує ще один кольоровий квадратик по вертикалі чи горизонталі (але не по діагоналі) і потрапляє на вільне місце за дві клітинки. Рухаючи кольорові квадрати таким чином, треба видаляти квадрати, які ти перестрибнув, ось так:
Мета гри — посунути квадрати якомога далі вгору від горизонтальної лінії, а розпочати можна з приблизно таких кроків:
А потім треба зробити щось на кшталт цього:
І мені вже відомий результат, оскільки як би ти не рухав кольорові квадрати, все одно жоден не підніметься вище ніж за 4 клітинки від горизонтальної лінії, але це гарна математична вправа, яку можна виконувати подумки, коли не хочеться думати про щось інше, оскільки її можна як завгодно ускладнити, щоби зайняти свій розум, і дошка може бути як завгодно великою, а рухи — як завгодно складними.
І я дійшов до:
А потім я підвів погляд і побачив, що переді мною стоїть поліцейський і каже мені:
— Є хто вдома?
Але я не знав, що це означає. Тоді він спитав:
— З тобою все гаразд, юначе?
Я подивився на нього, трохи подумав, як правильно відповісти на це запитання, і сказав:
— Ні.
— Видок у тебе нівроку пожмаканий, — сказав він.
На одному з його пальців була золота каблучка з витіюватими літерами, але я не розібрав, з якими саме. Він продовжив:
— Ота пані в кафе каже, що ти дві з половиною години тут сидиш і що вона намагалася заговорити з тобою, але ти наче перебував у глибокому трансі.
Потім він спитав:
— Як тебе звати?
— Крістофер Бун, — відповів я.
— Де ти живеш? — спитав тоді він.
— У будинку № 36 по Рендольф-стрит, — відповів я, і мені стало легше, оскільки мені подобаються поліцейські і це було легке запитання, а тоді я замислився, чи не розповісти йому про те, що Батько вбив Веллінгтона, і чи не заарештує він Батька.
— Що ти тут робиш? — поцікавився він.
— Мені треба було сісти, помовчати й подумати, — відповів я.
— Гаразд, спростимо задачу. Що ти робиш на вокзалі? — уточнив він.
