Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей

тоді був уже винайдений флердоранж (цю зворушливу ознаку дівочої чистоти завезено до нас із Франції, де загалом дівчат продають заміж), то, звичайно, міс Марія наділа б на голову цей вінок цноти, сіла б у дорожню карету поруч із старим, лисим, червононосим, хворим на подагру Буллоком-старшим і з надзвичайною скромністю присвятила б своє квітуче життя його щастю, та старий джентльмен давно вже одружився, тому вона віддала своє юне серце молодшому компаньйонові. Прекрасні щойно розквітлі померанці! Недавно я бачив, як одна молода (у дівоцтві міс Троттер), прикрашена цими квітками, впурхнула в дорожню карету біля церкви святого Георгія на Ганновер-сквер, а за нею пошкандибав лорд Мафусаїл. З якоюсь зворушливою скромністю опустила вона завіски на вікнах карети— о, чарівна невинність! Нa шлюб тоді з’їхалася чи не половина карет Ярмарку Суєти.

Зовсім інше було те кохання, що докінчило освіту Емілії і десь протягом року зробило з гарної дівчини гарну молоду жінку, яка буде гарною дружиною, коли настане той щасливий час. Ця молода особа (може, її батьки чинили й нерозважно, підтримуючи в дочці таке безоглядне поклоніння й романтичні химери) від щирого серця покохала молодого офіцера армії його величності, з яким ми вже трохи знайомі. Тільки-но прокинувшись, вона починала думати про нього, і його ім’я було останнім, яке вона згадувала у своїх вечірніх молитвах. Вона зроду не бачила такого вродливого й такого розумного юнака. Як гарно він сидів на коні, як чудово танцював, і взагалі який він герой! Кажуть, начебто принц-регент дуже галантний, та хіба його галантність можна порівняти з Джорджевою? Вона бачила містера Бруммеля, яким усі так захоплюються. Але ж його не можна поставити поряд з її Джорджем! Серед тих, хто відвідував оперу, не було більшого чепуруна за Джорджа (а тоді справжні франти приходили в оперу в шапокляках). Його можна було зрівняти хіба з казковим принцом; о, який він великодушний, що спустився до скромної Попелюшки! Якби найближчою приятелькою Емілії була міс Пінкертон, вона, певне, спробувала б угамувати це сліпе поклоніння, хоч навряд чи мала б успіх.

Такa вже природа деяких жінок. Одні народжуються для інтриг, інші для кохання; і я бажаю кожному шановному кавалерові, що читатиме ці рядки, вибрати собі з них таку, яка йому більше до вподоби.

Скорившись всевладному коханню, Емілія жорстоко занедбала своїх дванадцять любих приятельок із Чізвіка, як звичайно й роблять такі егоїстичні особи. її хвилювало тільки одне, а міс Солтайр була надто холодна, щоб їй можна було довірити такі таємниці; написати міс Суорц, смаглявій, кучерявій спадкоємиці із Сент-Кітса, їй і на думку не спадало. Емілія запрошувала до себе на неділю маленьку Лору Мартін і, мабуть, зробила її своєю повірницею, пообіцяла, що візьме її до себе, коли вийде заміж, розповіла їй багато всього про муки й радощі кохання, певне, дуже корисного для бідної сирітки й невідомого їй. Мені здається, що Емілія була, на жаль, нерозважною особою.

Куди дивилися її батьки, чому не пильнували, щоб її серденько не стукотало так голосно? Старий Седлі мало звертав уваги нa тe, що відбувається вдома. Останнім часом він був дуже зажурений і цілком заполонений своїми справами в Сіті. Місіс Седлі мала таку спокійну і незворушну вдачу, що навіть не ревнувала дочку. Джоза не було вдома, він у Челтнемі витримував облогу однієї вдовички-ірландки. Емілія мала до своїх послуг весь дім і — ох! — часом почувала себе в ньому надто самітною. Не те, щоб вона в чомусь сумнівалася, бо ж ясно, що Джордж має сидіти в казармах кавалерійської гвардії і не завжди може приїхати з Чатема, а в місті він мусить відвідати друзів і сестер, показатися на люди (адже він — окраса кожного товариства!); крім того, перебуваючи в полку він надто стомлюється і не може писати довгих листів. Я знаю, де Емілія ховає пачку листів від Джорджа, міг би крадькома зайти до її кімнати і вийти з неї непомітно, мов Іакімо… Як Іакімо? Ні, це негарна роль. Я зроблю так, як Місячне Сяйво: невинно зазирну до ліжка, де лежить і снує мрії віра, краса й чистота.

Та коли Осборнові листи були короткі і зразу впадало в око, що їх писав військовий, то треба визнати, що якби ми опублікували листи міс Седлі до нього, наш роман збільшився б на стільки томів, що їх не здолав би навіть найсентиментальніший читач. Емілія списувала цілі аркуші не лише згори донизу, а й упоперек і навіть навскіс, у найнесподіваніших напрямках, без сорому казка, переписувала цілі сторінки зі збірок віршів, підкреслювала окремі слова і строфи грубими лініями, що мало бути делікатним натяком на її душевний стан. Вона не була героїнею. Листи її повторювалися, часом вона забувала про граматику, а у віршах нехтувала розміром. Але ж, о mesdames, якщо вам прийшлося зворушити часом чиєсь серце, всупереч правилам синтаксису.

Розділ XIII
СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ, АЛЕ Й НЕ ТІЛЬКИ СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ

Боюся, що джентльмен, якому Емілія адресувала свої листи, не відзначався особливою чутливістю. Хоч де б опинився лейтенант Осборн, слідом за ним мандрувало стільки листів, що товариші в офіцерському клубі вічно допікали йому своїми жартами, і кінець кінцем він наказав служникові віддавати їх тільки тоді, як він буде в своїй кімнаті. Хтось бачив, як він запалював листом сигару, на превеликий жах капітана Доббіна, що, як нам здається, не пожалкував би і банкнота за такий автограф.

Довгий час Джорджеві щастило тримати в таємниці свої сердечні справи. Знали тільки, що в нього була якась дама, — він і сам цього не заперечував.

І вже не перша, — казав хорунжий Спуні хорунжому Стаблу. — Цей Осборн — справжній диявол! Дочка судді в Демерері мало не збожеволіла через нього, а потім ще була та вродлива квартеронка, міс Пай у Сент-Вінсенті, пам’ятаєш? А відколи полк повернувся додому, він, кажуть, став справжнім донжуаном, їй-богу! — Стабл і Спуні вважали, що стати «справжнім донжуаном, їй-богу» — найбільша заслуга кожного чоловіка; а Осборн і справді мав дуже добру славу серед полкової молоді. Він відзначався в спорті і на парадах, чудово співав, сипав грішми, які йому щедро давав батько, його одяг був найкраще пошитий і мав він