Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
Бідолашне ніжне серденько! Воно сподівається й тремтить, тужить і вірить. Як бачите, про таке життя багато не напишеш. У ньому є мало того, що звуть подіями, тільки день у день те саме почуття: коли він прийде? Тільки та сама думка, з якою засинають і прокидаються. Мені здається, що тоді, як Емілія розпитувала капітана Доббіна про Джорджа, той був у пивниці на Ластовиній вулиці і грав гам з капітаном Кенноном у більярд, бо він мав веселу вдачу, любив товариство і в кожній грі відзначався незвичайною спритністю.
Якось, після його триденної відсутності, Емілія наділа капелюшок і побігла до Осборнів.
Що? Ти залишила брата і прийшла до нас? — здивувалися молоді леді.— Ви посварилися, Еміліє? Кажи швидше! — Ні, де там, сварки між ними не було.
Хіба можна з ним посваритися? — казала Емілія, мало не плачучи. Вона просто навідалась до… до них, вона так давно не бачила своїх любих приятельок.
І того разу вона була така немудра й незграбна, що панни Осборн і їхня гувернантка, дивлячись, як вона сумно йде майданом, ще більше дивувалися, що Джордж міг знайти в бідолашній Емілії.
Звичайно, їм було чого дивуватися. Хіба Емілія могла відслонити своє несміливе серденько перед прискіпливим поглядом цих чорнооких леді? Краще їй було зіщулитись і принишкнути. Я знаю, що панни Осборн добре розумілися на кашемірових шалях чи рожевих спідничках, і коли місіс Тернер перефарбовувала свою в червоний колір і перешивала кофточку, а міс Пікфорд робила з горностаєвої пелерини муфту чи обшивала нею сукню, то запевняю вас, що ці кмітливі особи миттю помічали такі зміни. Але, бачите, є речі делікатніші за хутра, атлас, за всю соломонову пишноту і убори цариці Савської, речі, краса яких неприступна очам багатьох знавців. Є чарівні, скромні душі, що квітнуть і духмяніють десь у тихих непомітних закутках, і є декоративні квітки, такі завбільшки, як мідна грілка, здатні збентежити навіть саме сонце. Міс Седлі не належала до таких соняшників, і мені здається, що було б зовсім недоречно малювати фіалку чи не більшою за дві жоржини.
Справді, життя нашої милої дівчини, що не випурхнула ще з родинного гнізда, не може бути насичене такими цікавими подіями, на які звичайно претендує героїня роману. Пастка чи постріл загрожують старому птахові, що вилітає в пошуках їжі, може нагодитися яструб, від якого або врятуєшся, або й ні; але пташенята в гнізді живуть дуже спокійно, зовсім не романтично, лежать собі на пір’ї і на соломі, аж поки настане їхня черга здійнятися на крила. Тим часом як Бекі Шарп літала десь у провінції на власних крилах, стрибала по гілках і, уникаючи всіляких пасток, успішно і безкарно знаходила собі їжу, Емілія зручно вилежувалася в своєму гнізді на Рассел-сквер. Якщо вона й виходила в світ, то тільки під наглядом старших; ніяке лихо, здавалося, не могло її спіткати в багатому, веселому, затишному домі, що надійно захищав її від життєвої хуртовини. Мати мала свої вранішні обов’язки, щоденні прогулянки, приємні візити і походи по крамницях, що складають звичайне коло розваг, чи, коли хочете, професію багатої лондонської дами. Батько здійснював свої загадкові операції в Сіті — дуже неспокійному місці в ті дні, коли в Європі шаленіла війна, розвалювались імперії, коли газета «Кур’єр» мала десятки тисяч передплатників, коли один день приносив новини про битви під Вікторією, а другий — про пожежу в Москві або в полудень на Рассел-сквер лунав ріжок і продавець газет виголошував новини — наприклад, про те, що в битві під Лейпцигом брало участь шістсот тисяч чоловік, французи зазнали суцільної поразки, вбитих двісті тисяч чоловік. Старий Седлі раз чи двічі повертався додому дуже стурбований, та й не дивно, бо такі новини хвилювали всі серця і всі біржі в Європі.
Тим часом життя на Рассел-сквер, у Блумсбері, йшло так, наче в Європі не було ніяких заворушень. Відступ з-під Лейпцига не обмежив кількості трапез у кухні, де їв Самбо; союзники зайняли територію Франції, але дзвоник як звичайно дзвонив о п’ятій годині на обід. Не думаю, щоб Емілія тривожилася за наслідки битв під Бріенном і Мон-мірайлем чи дуже цікавилась війною до того часу, поки імператор не зрікся престолу. Аж тоді вона заплескала в долоні, щиро помолилася і з радощів кинулась на шию Джорджеві Осборну, вразивши всіх, хто був свідком цього бурхливого вияву почуттів. Нарешті дочекалися миру. Нарешті Європа відпочине, корсиканця скинуто, і полкові лейтенанта Осборна не треба буде виступати в похід. Ось про що думала міс Емілія. Доля Європи для неї втілювалася в лейтенанті Осборні. Небезпека минула, і вона заспівала «Те Deum». Джордж був її Європою, її імператором, її союзними монархами і її найяснішим принцом-регентом.
Він був її сонцем і місяцем. По-моєму, Емілія навіть вважала, що парадну ілюмінацію і бенкет у палаці влаштовано не на честь союзних монархів, а тільки для Джорджа Осборна.
Ми вже казали про те, що бідолашну Бекі Шарп виховували такі понурі вчителі, як хитрощі, самолюбство і злидні. А останньою вихователькою Емілії Седлі була любов, і важко навіть уявити собі, яких успіхів домоглася дівчина під наглядом цієї популярної вчительки. Щоденне й постійне навчання протягом п’ятнадцяти чи вісімнадцяти місяців у такої освіченої, довершеної виховательки відкрило Емілії таємниці, яких не знала міс Вірт і кароокі дівчата по той бік майдану, ба навіть стара міс Пінкертон із Чізвіка. Та й справді, як їх могли знати такі церемонні, поважні леді? Про ніжні почуття в цих шановних осіб взагалі не могло бути й мови, я б не зважився навіть запідозрити їх у такому. Марія Осборн, щоправда, була «прихильна» до містера Фредеріка Огастеса Буллока з фірми «Галкер, Буллок і К°», але її почуття були якнайреспектабельніші, вона так само могла б вийти заміж за Буллока старшого, оскільки спрямовувала свої думки на те, на що à повинна спрямовувати їх кожна добре вихована дівчина: на будинок на Парк-лейн, на літній будинок у Уїмблдоні, на гарну карету і пару неймовірно великих коней, на лакеїв і четверту частину річного прибутку славетної фірми «Галкер і Буллок» та на всі інші блага, втілені в особі Фредеріка Огастеса. Якби