Долина джерел - Валерій Олександрович Шевчук
«Трах, трах, трах!» — ревів екструдер. Підсобний Вася уже стояв на своєму ослінчику і засипав поліетиленові зерна й фарбу.
— Сьогодні будемо зелені! — вигукнув він весело, показуючи великі, виставлені наперед зуби.
Семен схопив зелену кишку і вклав у форму. Натис ногою, вичекав — зелена цяцька впала на стіл. Він побачив зелений ліс і стежку, по ній стрибала зеленоока дівчинка в зеленому платтячку. Повертала засміяне личко, і на ньому грали світлотіні...
— Давай, давай! — крикнув за спиною Чалий, і це підстьобнуло й Васю, він метнувся до свого ослінця. Прозоре з зеленим травилось у нутрі екструдера, як трава у череві вола. Семен хапав рукою кишку і вкладав у форму. Стояв довкола знайомий їдкуватий запах. Зирнув крайока на Чалого: шия його вже зеленувато світилася; в Семена і в підсобного Васі були зелені по лікті рукави, зелений піт стікав по лобі й тремтів на щоках...
Зелена дівчинка бігла, блискаючи бантом на голові, по білій стежці. Олена говорила про базарні ціни і про свою роботу, а в вухах у нього бриніли джмелі. Джмелі і справді літали навколо, важкі, гудливі, лахматі; метелики кружляли над їхніми головами і сідали на квіти; заливалися цвіркуни, а їхня дівчинка пригнала до них, перестрашено водячи величезними зеленими очима. «Там,— сказала вона задихано, — там, на пеньку...» Вони пішли до оброслого папороттю пенька, на ньому лежав, скрутившись, вуж із двома жовтими квітками на вушках, а над ним кружляв, наче хотів сісти на голову, жовтий мерехкий метелик...
...Милися вони ретельно: милили руки, шию й обличчя, терли, аж червоніла шкіра, а тоді обдивлялися один одного. Вдягали чисту одежу і йшли до прохідної.
— Ходімо по чарці вип’ємо, — сказав підсобний Вася, по-хлоп’ячому шмигнувши носом. — Таку маю охоту! Я сьодня, знаєте, на танці збираюсь. Набридло в парубках, знаєте! Знайду собі дівчину шо нада — і того!
Він плеснув пальцями і засміявся, його зеленкувате обличчя розгладилося й засяяло.
— Покличеш на весілля, — сказав Семен. — Тоді ми з тобою й вип’ємо!
— Я буду не такий, як женюсь, — замріяно сказав Вася. — Всю получку жінці даватиму, а в неї воно до ладу буде. Я зараз мамані не все даю...
Він знову шмигнув носом і заблищав очима.
— Щось погано ти помився, — засміявся Семен. — Зелений, як ящірка.
— Та й ви не луччі, — байдуже сказав Вася. — Я маманю, як перший раз такий прийшов, перелякав...
Зелене обличчя засміялося, а виставлені наперед зуби яскраво блиснули.
— Ходім пива вип’ємо, — запропонував добродушно Семен. — А ти сьогодні на танці не ходи.
— Чого б то я не ходив на танці? — сплюнув під ноги Вася. — Так воно наче й інтересніше.
Вони стояли коло пивного автомата і сьорбали піну.
— Ми самі з маманьою живемо, — казав Вася. — Батько в мене світовий чоловік. Покинув маманю і по заробітках тягається. Воно нам нічого й удвох, а маманя каже, що їй і лучче. Тільки я — нє! Армію, кажу мамані, одслужив? Одслужив. Ну, коли одслужив, то чого воно й тягти. Скучно.
— Це тобі й на роботі скучно?
— Нє, коли з роботи приходиш. Тут тобі жінка, діти, воно й жить так інтересніше. Це я собі в голову добре вбив.
Він знову засміявся, і його добре зелене лице засяяло. Семен усміхнувся.
— Слухай, Васю,— тепло сказав. — От послухай мене, старшого. Не ходи сьогодні на ті танці.
Василь подивився на нього здивовано.
— Я вірю, як би тобі сказати, — Семен затнувся. — Ну, розумієш, бувають дні щасливі й нещасливі...
— В мене вони всі щасливі, — самовпевнено прорік Вася.— Не, я в забобони не вірю; я, знаєте, такий! Захочу піти на танці: зелений я чи не зелений, а піду, і хай вони всі поперекидаються!..
...Знову цей дім, і знову він під деревом. Тільки вони сьогодні з цим деревом ближчі: один сік тече в них і однаково. Вже запалилися ліхтарі, хоч було ще видно, і ці ліхтарі при видноті видавалися непотрібними іграшками. Непотрібною іграшкою відчувався сам: ось уже тиждень його їсть страх перед власним порогом. Повертався пізно: кіно, концерти, на які раніше ніколи не ходив; чи просто блукав вулицями. Навідав був Петра з Марусею і Миколу з Галею — ті вже про все довідалися: Маруся торохтіла, як дробильна машина, а Петро тарахкав, як екструдер. В Миколи й Галі було інакше: дробильною машиною був Микола, а Галя тільки тримала на вустах тоненьку їдку гадючку. Гадючка на Галиних вустах, торохтіння Миколине й Марусине — кожен із них осуджував чи Семена, чи Олену. Петро поклав йому на плече руку, і йому здалося, що рука та починає оплавлятися, стікаючи потом,— Петро зняв з його пліч щось нікчемне і всохле. В Марусі зробилися квадратні очі, вона була зацікавлена в їхній долі ще більше, ніж вони самі; йому здалося, що змолола тоді разом із словами і зуби — стала щербата, стара.
