"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький
— Всі інші точки, — сказав Мюллер, — наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.
— Може, це справа їхніх рук? — запитав Зомбах.
— Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.
— Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?
— Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.
— Де він його взяв?
— Прислали з військової комендатури.
— Чого б це вони згадали про нас? — здивувався Зомбах.
— Просто випадковість, — пояснив Мюллер. — Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.
— Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.
Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.
— Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, — доповів Андросов. — Накажете ввести?
— Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.
В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.
— Це він сидить біля дверей? — звернувся він до Андросова.
— Так.
— Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.
— Ви бачили його у мене в кабінеті,— сказав Андросов. — Пам'ятаєте, коли я не відповідав по телефону і ви зайшли довідатись, у чому справа. А симпатичний він в іншому, для вас більш важливому, — шанобливо посміхнувся Андросов.
— Побачимо, — похмуро кинув Зомбах. — Розкажіть про нього.
Андросов чітко, без зайвих слів виклав версію Рудіна-Крамера і повідомив, що перевірка того, що можна було перевірити, свідчення Крамера підтвердила.
— А що? — звернувся до Мюллера Зомбах. — Я вірю в такий поклик німецької крові. Лист від батька у вас? Ану, покажіть.
Андросов взяв із своєї папки і подав Зомбахові листа. Той вивчив окремо конверт, потім почав читати листа.
— Так, цей лист писав німець… — Зомбах подумав і сказав Мюллеру: — Між іншим, ми цю більшовицьку республіку німців Поволжя, як резерв кадрів, використали погано.
— Про ці наші інтереси, — сказав Мюллер, — більшовики своєчасно подумали і вжили заходів. Республіка ця стала для нас недоступною.
— О, нестерпні більшовики! — розсміявся Зомбах, якого ще не покинув хороший настрій. Він звернувся до Андросова: — Давайте сюди вашого червоного німця…
Перше запитання Рудіну поставив Зомбах:
— Де і в якій формі ви розраховуєте співробітничати з нами?
Рудін довго не відповідав, вдаючи, ніби він напружено обдумує відповідь.
— Ви поставили мені найважче запитання… — пробурмотів він і, помовчавши, запитав: — Можна відповісти мені на це запитання пізніше?.. Розумієте, я був готовий до всього, що ви мені самі запропонуєте, про вибір я й не мріяв, але якщо ви мені даєте цю можливість, я хочу обдумати як слід.
— Яка причина спонукала вас перейти до нас? — запитав Зомбах.
— Було кілька причин, — не поспішаючи, з паузами відповів Рудін. — Тут і лист батька. Він ще раз нагадав мені, яка кров тече в моїх жилах; тут і хамське ставлення до мене командування партизанського загону, куди мене закинули; тут і…
— Чому вас не любило командування загону? — перебив його Мюллер.
— Любов чи нелюбов — це не те визначення, — скромно посміхнувся Рудін. — За хамством до мене стояв середній рівень культури моїх начальників.
— Тобто? — не зрозумів Зомбах.
— Майже завжди люди середнього рівня не люблять людей освічених, які мають цю явну перевагу над ними.
— Чому? Навпаки, більш природна їхня повага до такої людини, — сказав Зомбах.
— Так, так, — закивав головою Рудін, — де завгодно, тільки не в Росії. Простежте трагічну долю розумних людей Росії у всі часи її історії. В основі цих трагедій те, що наділені владою посередності не визнавали розуму й таланту таких людей, як Пушкін, Шевченко, Лермонтов, Некрасов. У Росії ворожість сонму людей середнього рівня до розуму склалася історично. — Рудін посміхнувся. — Я, звичайно, не відношу себе до таких геніїв, як Пушкін, і моя трагедія порівняно з його трагедією — піщинка, але для кожної людини свій біль найболючіший. Командирові загону не подобалось у мені все: і те, що я знаю німецьку мову, а він її не знає; і те, що я люблю книги, а він у вільний час завалюється спати; і те, як я розмовляю, і не вдаюся, як він, до матірщинної лайки. Ну, і вже, звичайно те, що я по крові наполовину німець. Вони називали мене Напівфріц і вдавали, що не знають іншого імені. Часто я був не згодний з командиром з приводу дій загону, але це менш суттєве. Зрештою за загін відповідав він, а не я. А головне, в мене не виходили з голови слова батька, і з кожним днем я почував себе в загоні все більше чужим. Кінець кінцем я побачив, що залишатися там мені не під силу. Я міг раптом зірватись і загинути. І тоді я здався в полон…
Рудіну здалося, що Зомбах слухає його не тільки з цікавістю, а і з співчуттям. А ось Мюллер — той не зводив з нього холодного примруженого погляду. Але це були розвідники-професіонали, і точно визначити, що вони зараз думають
