"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Тепер я розумію, хто ви, — весь обм'якнувши, тихо промовив він.

— Тим краще, — підхопив Рудін. — Ви повинні зрозуміти й інше: якого великого значення надають нашій з вами зустрічі. Заради неї було вирішено ризикувати моїм життям. А втім, щоб ви не припустилися помилки, уточнюю: мета цієї нашої зустрічі не врятування грішника Андросова, а дещо, як ви догадуєтесь, далеко більше.

— Я все розумію, — глухо і якось розгублено промовив Андросов.

Ця його раптова розгубленість стривожила Рудіна. Очевидно, саме зараз Андросов вирішив, як йому діяти. Саме в цю напружену до краю хвилину двері розчинились і до кабінету ввійшов високий підполковник.

— Ви тут, виявляється? — сказав він роздратовано. — Чому ви не відповідаєте по телефону?

Схопившись при його появі, Андросов глянув тепер на вмонтований у столі щиток.

— Ось у чім річ: мабуть, я ненароком зачепив ручку перемикання…

Рудін прекрасно бачив, як кілька хвилин тому Андросов цілком свідомо перевів цю ручку в верхнє положення. Рудін навіть подумав тоді, чи не ввімкнув він, бува, звукозапис або чи не кличе кого на підмогу. Виявляється, Андросов просто відключив телефон, щоб дзвінки не перешкодили їхній розмові.

— Хто це? — спитав підполковник, дивлячись на Рудіна.

— Полонений, переданий нам військовою комендатурою, — недбало відповів Андросов.

— Коли докінчите з ним, зайдете до мене.

— Слухаю.

Підполковник вийшов. Андросов глянув на Рудіна і відвернувся.

— Я боявся, — сказав Рудін, — . що ви виявите хвилинну слабодухість і на цьому наша дуже важлива розмова обірветься.

— Я можу це зробити на п'ять хвилин пізніше, — понуро сказав Андросов.

— Наскільки я розумію, це був підполковник Мюллер?

— Звідки ви це знаєте? — здивувався Андросов.

Рудін розсміявся.

— Всі варті уваги жителі «Сатурна» нам відомі. Андросов схилився над столом і опустив голову.

— Я прекрасно розумію вас, Андросов, — співчутливо почав Рудін. — Я вірю, що вам нелегко було вирішити йти на службу до німців. Нелегко вам і тепер прийняти нове рішення. Але тоді ви були підвладні випадковим обставинам, які штовхали вас у спину, і вибору у вас, об'єктивно кажучи, не було, бо далеко не кожен у тому вашому становищі міг би знайти в собі сили і не зігнутися від ударів. Але тепер перед вами ясний вибір: або і далі йти по цьому шляху, добре знаючи, що попереду вас чекає безодня, або зробити все, щоб спокутувати свою провину перед Батьківщиною і своїм народом і заслужити право на майбутнє. Рішення повинно бути прийняте зараз же. Я особисто готовий на все. Але моя смерть вас не врятує.

Рудін замовк, дивлячись на Андросова, який і досі сидів з низько похиленою головою. Після дуже довгої паузи, яка здалася Рудіну нескінченною, Андросов запитав, не підводячи голови:

— Як це буде виглядати практично? Що я повинен робити?

— Зробити все, щоб влаштувати мене сюди, в «Сатурн». Ми будемо разом з вами працювати на благо своєї Радянської Батьківщини.

Після цього Андросов довго сидів, не підводячи голови. Обличчя його стало біле як папір. Потім він випростався, глянув на Рудіна і рішуче сказав:

— Я згодний.

— Я щиро радий за вас, Андросов! Щиро.

Рука в Андросова була холодна, як у мерця.

— Я не знаю, — сказав він, безпорадно посміхнувшись, — що мені тепер з вами робити.

— Відправте мене туди, куди ви відправляєте всіх полонених, які проходять через ваші руки і про яких у вас склалася думка, що вони можуть згодитися. Потім займіться перевіркою моєї версії. Все, що стосується того, як я здався в полон у Нікольську та втік з поїзда, підтвердиться на сто процентів. Потім ви доповісте про мене начальству. Покажете їм лист мого батька, але скажете, що його знайшли в мене при обшуку. А домовитися про дальшу нашу роботу ми ще встигнемо…

Андросов кивнув головою і натиснув кнопку дзвінка.

Хуртовина, як почалася того вечора, коли Рудіна було доставлено в «Сатурн», так і не переставала вже п'яту добу. До міста ввійшла і міцно оселилася в ньому зима у всій своїй незайманій і чистій красі.

Прокинувшись вранці в арештному приміщенні «Сатурна», Рудін через вікно, майже доверху забите дошками, побачив ріг даху з навіяною на ньому косою кучугурою, побачив осатанілу хурделицю і несподівано для себе тихо розсміявся: от і зима прийшла; все йде своєю чергою, як і слід.

За минулі чотири дні його двічі викликали на допит. Перший раз, крім Андросова, на допиті був присутній невідомий Рудіну сивоголовий майор, який весь час мовчав, не зводячи очей з Рудіна. Андросов тьмяним своїм голосом повідомив, що одержав підтвердження зізнань Рудіна, і поставив кілька суто формальних запитань: рік і місце народження, хто батько, хто мати, де вони зараз. Рудін зрозумів, що його викликали тільки показати майорові, який сидів на дивані.

Вдруге Рудіна відвели до Андросова вчора — він заповнив допитний лист і написав зобов'язання «чесно і сумлінно виконувати накази військової розвідки Німеччини».

Прочитавши написане Рудіним зобов'язання, Андросов поклав його в стіл і з ледве помітною усмішкою сказав:

— Тепер і ви в моїх руках.

Рудін здивовано звів брови.

— Чому я? Адже ви, Андросов, не в мене в руках. Ви в руках своїх власних.

Андросов повідомив Рудіну, що в найближчі дні з ним буде говорить хтось із великого начальства.

— Будьте обережні, тут працюють не дурні,— тихо сказав він. — Поки