"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

В характері Кравцова була риса, яку Марков іронічно називав «нетримання рішучості». Коли в групі обговорювалися дуже ризиковані дії Кравцова в операції по забезпеченню зустрічі Маркова з товаришем Олексієм, Марков кілька разів питав його: «Ну, а що було б, якби в людей товариша Олексія не виявилося більше витримки, ніж у вас?» Кравцов мовчав. Що він міг відповісти? Він ще довго після тієї історії згадував сцену в хаті, і від самої цієї згадки в нього долоня ставала мокрою, як у ту хвилину, коли він стискав у ній приготовлену до кидка гранату. А Марков своїм рівним в'їдливим голосом уже запитував: «Як ви могли послати в село солдата, не давши йому пароля?» І знову Кравцов мовчав. Те, що він допустив величезний промах, йому було ясно. Найприкріше те, що він не лише Маркову, а й самому собі не міг пояснити, як він не подумав тоді про такі прості речі. «Знову й знову нетримання рішучості…» — сердито сказав Марков.

Зараз, сидячи в вестибюлі гестапо, Кравцов намагався якомога спокійніше обдумати своє становище.

Раптом чергового мов пружина підкинула. Виструнчившись, він пас очима високого чоловіка в довгому шкіряному пальті з припорошеним снігом коміром. Він саме увійшов знадвору. Це був Клейнер.

Кравцов теж підхопився, зумисне незграбно і з грюкотом. Клейнер, на ходу обтрушуючи сніг із коміра, байдуже глянув на Кравцова, пройшов мимо, важко піднявся по першому прольоту сходів і зник за поворотом їх. Черговий глузливо дивився на виструнченого Кравцова.

«Ось у чім річ, — зрадів Кравцов, знову сідаючи на диван, — я припхався, коли Клейнера ще не було, а без нього просто ніхто не знав, що зі мною робити».

І справді, хвилин через десять прийшов уже знайомий йому гестапівець Ціммер. Він здалека рукою покликав Кравцова, сказавши черговому: «Це до мене».

Вони зайшли до маленького кабінету, в якому стояв простий стіл без тумб і два віденських стільці. Один із стільців був зв'язаний дротом. Словом, було ясно, що Ціммер — не велика птиця. Він, мабуть, догадався, що думає Кравцов, побачивши його кабінет, і раптом набундючився, як індик, і почав корчити з себе великого начальника.

— Що ж мені, Конопльов, робити з вами? — процідив він крізь зуби.

Він таки справді не знав, що йому робити з Кравцовим. Клейнер викликав його і сказав: «Займіться цим чоловіком», а що це означає, не пояснив. Телеграму до Смоленська Ціммер послав тільки зараз, бо вчора цілий день Клейнеру було ніколи і не можна було взяти у нього візу, а без візи відділ зв'язку телеграми не приймав. Взагалі всі показують свою владу, всім ніколи, а він Ціммер, повинен придумувати, чим займатися з цим росіянином.

Ціммер був випадковою людиною в гестапо. Щоб врятувати від фронту, його влаштував туди дядько, відомий у Німеччині письменник, обласканий самим Гітлером за книгу, в якій оспівувалась могутність нації. Ціммер ображено думав, що дядько міг би подбати і про звання для свого племінника. А то ось ледве-ледве дали йому унтерштурмфюрера і тримають на найбруднішій роботі. Це просто прокляття, як йому не щастить. Раніше цей самий дядько влаштував його до Гейдельберзького університету. Попав він на факультет слов'янознавства, де щороку був недобір студентів. Вивчив важку, як свинець, російську мову. Інші із знанням цієї мови посідають тепер великі пости, а йому доводиться морочитися з усякими типами на зразок оцього Конопльова… Та все ж Ціммер старався. Йому страшенно хотілося показати всім вискочкам, що він не ликом шитий. Хто знає, хто відає, а може, цей Конопльов виявиться золотою знахідкою? Недаремно ж ним цікавився сам Клейнер…

— Ну, що ж ви хочете сказати мені, Конопльов? — поважно запитав Ціммер, заглянувши в чорнильницю.

Кравцов розумів, що гестапівець не знає, що з ним робити, і вирішив йому допомогти.

— Доручіть мені яку-небудь роботу, чисто технічну, просто щоб я не байдикував, — шанобливо попросив Кравцов.

Ціммер рішуче висунув єдину шухляду в столі і дістав з неї якийсь папір.

— Ось ми одержали днями заяву без підпису, — сказав він. — Клейнер доручив мені розібратися, а я щось нічого тут не збагну. Прочитайте, будь ласка.

Кравцов почав читати дивовижний своєю підлотою документ.

«Заява

До німецької жандармської управи міста — гестапо від непримиренного ворога комунізму і його жертви, в минулому вірного слуги монархії…

Бажаючи вірнопіддано сприяти нещадній розправі не лише над іродами-комуністами, а й над усіма їхніми прислужниками, покірно доношу про таке:

1. Зверніть вашу увагу і посадіть в тюрму Ганушкіну Марію Філатівну, що живе по Успенському завулку в будинку номер шість. Будучи вже в літах і одержуючи більшовицьку пенсію, ця особа днями й ночами громадськи діяла при дитячому садку, що на Пролетарській вулиці, й тим самим сприяла комуністам у відлученні дітей від батьків і церкви та ще й навчала їх безбожних пісень.

2. Семенихін Павло Ілліч, який мешкає по 3-й Першотравневій, буд. 24; з ранку до ночі ходив цей тип по будинках, давив за горло агітаціями про комунізм і під страхом смерті вимагав з людей гроші на комуністів…»

Кравцов посміхнувся: «Так, важкувато звичайно, німцям розібратися, про що тут мовиться».

— Ви що-небудь зрозуміли? — запитав Ціммер.

— По-моєму, він ненормальний, — сказав Кравцов. — Стара пенсіонерка, що працює з дітьми; дрібний чиновник по страхуванню життя — хіба це загроза для великої Німеччини і її армії? Поглянемо, що далі.

«3. Стародубцев Єгор Ілліч, живе по Цегляній вулиці, буд. 17. За завданням комуністів він калічив природу, злучав яблуню з грушею, вишню з горобиною і таке інше. За цю темну діяльність комуністи дали йому звання мічурінця і звільнили його від усіх податків у той час, коли в нього великий плодово-ягідний сад…»

— Буває ж отаке! — розсміявся Кравцов. —