І раптом стукіт у двері - Етгар Керет
Мій адвокат каже, що саме тому вони мене й засудили до смертної кари. Нині, каже він, все зовсім не так, як було колись. У давні часи народ хлібом не годуй, дай подивитися на публічну страту. У наші часи люди втратили смак до страчування вбивць. У них від цього крутить у шлунку і погіршується самопочуття. А як щодо вбивць дітей? А от за цим вони готові спостерігати із задоволенням. Можливо, вам таке зрозуміло. Наскільки я можу судити, життя є життя. І Максимільян Шерман, і мої праведні присяжні можуть хоч до другого пришестя хмурити брови, але забрати життя 26-річної булімійної студентки, яка спеціалізується на ґендерних студіях, або в 68-річного водія лімузину, який на стороні бавиться поезією, — зовсім не те саме, що позбавити життя трирічного шмаркача. Прокурори полюбляють розрізняти такі речі. Вони полюбляють морочити вам голову розмовами про невинність і безпорадність. Але життя є життя. І як людина, що стоїть перед юрбою корумпованих адвокатів і брудних політиків, я повинен підкреслити: у призначений час, якраз у той момент, коли тілом пробігає судома, а очі закочуються у своїх очницях, — саме тоді всі безневинні і всі безпорадні, всі до останнього. Але піди й поясни це якійсь напівглухій присяжній-пенсіонерці з Маямі, чий досвід втрати — крім чоловіка, з яким вона не надто довго мучилась, — зводився до догляду хом’ячка на ім’я Чарлі, який помер від раку своєї малесенької кишки.
У суді вони стверджували, що я ненавиджу дітей. Можливо, щось у цьому є. Вони викопали стару історію з убивством пари близнюків, яких і не було в контракті. І річ не в тому, що це була моя самодіяльність чи щось подібне. Вони просто потрапили під роздачу випадково. І річ не в тому, що в мене були якісь проблеми з дітьми, коли мова, скажімо, про їхній зовнішній вигляд. Тому що діти з вигляду — насправді дуже гарненькі. Як люди — тільки малі. Вони нагадують мені оті крихітні баночки мінералки і манюні пачечки з насінням, які часто роздають у літаках. Але що стосується поведінки? Перепрошую. Я зовсім не шанувальник їхніх малих вибухів роздратування і катастроф, істерик на підлозі посеред торговельного центру. Усі ці верески, «Тату, йди геть» і «Я не люблю маму» — і все це через якусь гівняну дводоларову іграшку, якою, навіть якщо її їм купиш, вони гратимуться не більше хвилини. Я ненавиджу навіть усю цю моду з читанням казок на ніч. Це не просто незручна ситуація, коли ти змушений лежати поруч із ними в їхніх незручних ліжках, або цей їхній емоційний шантаж. І, повірте мені, вони не стримаються і котитимуть на вас бочку, щоб видобути з вас іще одну історію, але, як на мене, найгірша річ — це самі історії. Завжди вишукані, населені милими лісовими створіннями, що позбавлені ікол і кігтів; ілюстровані брехні про світи без зла, світи, що навіть нудніші за смерть. І якщо повернутися до теми смерті: мій адвокат вважає, що ми можемо подати апеляцію на вирок. Без особливої надії на успіх. А з прицілом на те, що за допомогою цього процесу із залученням вищих судових інстанцій ми зможемо виграти трохи часу. Я сказав, що не зацікавлений у цьому. Між нами кажучи, що мені дасть крихітний шматок життя? Ще трохи відтискань у камері два на три метри? Ще трохи студентського баскетболу та гівняного реаліті-шоу по телевізору? Якщо єдине, що на мене чекає на конвеєрі життя, — це голка з отрутою, то нехай уже її пошвидше встромлять у мене, і по всьому. Давайте не тягнути кота за хвіст.
Коли я був маленьким хлопчиком, мій батько завжди розводився про рай. Він говорив про це так багато, що повністю випустив з уваги, хто в цьому світі трахав мою маму в нього за спиною. Якщо візія мого батька про той світ справедлива, то там не буде нічого, крім нудьги. Мій батько був євреєм. Але коли мене запитали в тюрмі, я покликав до себе священика. Чомусь ці християни здаються мені трохи менш абстрактними. А в моїй ситуації філософський аспект не надто відповідний. Те, що важливе просто зараз, належить до практичної площини. Те, що я, врешті-решт, потраплю до пекла, — це даність, і що більше інформації я зумію видобути зі священика, то буду краще підготовленим, коли потраплю туди. Коли я розповідаю вам, це промовляє людина з досвідом: не існує місця, де поламана колінна чашечка або дірка в черепі не збільшить ваш соціальний статус. І не важливо, чи це виправний заклад у Джорджи, основний курс бойової підготовки на флоті чи відділення тюрми закритого типу в Бангкоку. Мудрість якраз полягає у змозі визначити, хто саме і що саме ламає. І ось тут якраз саме священик повинен був допомогти. Озираючись назад, я бачу, що міг би запросити рабина, каді або навіть німого індуїстського бабу, тому що цей балакучий священик взагалі нічим не допоміг. Він виглядав точнісінько як японський турист, і, мабуть, про це знав, тому що перше, про що він кинувся мені розповідати, — це те, що він американець у четвертому поколінні. І це дуже промовисто свідчить про людину. Цей священик каже, що пекло — матерія персональна. Так само, як і рай. І, врешті-решт, кожен отримує те пекло чи рай, на які заслуговує. Тим не менш, я не здаватимусь. Хто там головний? Я його запитаю. Як воно там усе працює? Чи існує якась історія людей, які змогли втекти? Але він не відповість, а просто кивне туди-сюди головою, як оті пси, приклеєні до панелі приладів автомобіля. На третій раз він попросив мене дати свідчення. Я не міг цього витримати і добряче його йобнув. Роблячи це, я був зв’язаний по руках і ногах, тож мені довелося застосувати голову. Для довбешки якраз вистачило. Я не знаю, які матеріали нині використовуються для створення японських священиків, але мій вирубився в одну мить.
Охоронці, які роз’єднали нас, добряче мене побили: копали, гамселили
