Посол мертвих - Аскольд Мельничук

Вона поклала мою руку собі на груди. Адріана мала на собі блакитну сукню, просту, як небо. Чи моя рука, чи її тіло спітніло: я пам’ятаю вологість і трохи липку тканину, напнуту соском. Це не були перші жіночі груди в моєму житті. Перші належали Долорес Ґарсії, яка дозволила мені трохи познайомитися з цією частиною тіла минулого місяця на горищі свого будинку. Та ці груди були більші, розлогіші — зовсім інакші. Її зелені очі не витримали, спрямувавши погляд на мене. Відбулося щось химерне: вони раптово розплющились — і я провалився в них, як парашутист у вільному падінні. Її витримка відмовила. Я продовжив.

Невдовзі сукні на ній уже не було — і я дивився на бліду веснянкувату шкіру сорокарічної жінки. Може, десь плоть обвисла чи взялася складкою — але то було видовище, яке можна порівняти хіба що з Атлантидою, з місцем поза часами. Решта її одягу розчинилася, ніби цукор у воді. Вона була обгородженим садом, де росли гранати, камфора та нард. Нард і шафран, пальми та цинамон, ладан, джерело живої води, потоки ліванські. І я збирав миро і споживав молоко та мед.

Вона цілувала мої повіки, гладила моє волосся ніжно, як кішка вилизує новонароджене кошеня.

Від притискання тіла до тіла, язика до язика мені запаморочилася голова. Найважливіше було те, що, коли ми лежали поруч, вона відразу ж здогадувалася, про що я думаю, а я знав її думки, як власні. Я побачив, як кохання розширює розум, як воно освітлює все — й нічого з того, що опиняється перед ним, не залишається темним. То був великий урок.

Але потім уже ми ні про що не говорили: я просто знаходив приводи не приходити щоразу, коли Алекс кликав мене. Домашні завдання. Баскетбол. Нова дівчина. Невдовзі я хотів залишити позаду не тільки цю історію з Адою, а й сам Рузвельт. Усі старі світи мене втомлювали.

Чи страждав Алекс без мене? Чи почував, що я його зрадив? Чи дізнався, як саме?

Одного ранку дорогою до портового управління у Нью-Йорку, куди я ходив на автобус до Форт-Гіллса, я раз у раз згадував події того дня, роздивлявся їх через збільшувальне скло пам’яті. Її груди, живіт, коліна… Брунатні панчохи на комоді з мореного дерева. Оголене відображення в дзеркалі. Розсіяне сонячне світло, в якому літають цятки-порошинки. Уривчасті видива, які збираються, ніби нічні метелики біля лампи. Я почав збуджуватись і мусив затулитися руками. Та п’яниця, котрий сопів біля мене на лавці, ледве чи щось помітив. Я все думав про останню годину, яку ми провели вдвох. Спальня. Темний червоний килим. І те, що вона розповіла між тим, після першого разу. Вона починала з відблисків моря, з батьків, з монастиря у Криму, з цигана. Потому дала мені прочитати Антонове оповідання — і я гадав, скільки в тому, що вона розповіла, правди, а скільки — вигадки. Її очі вчитувались у стелю, голос був тихий, мовби дитячий, неначе вона не хотіла бачити того, що ось-ось сама розкаже. Вона розповідала і розповідала: про війну, про перебування в тітки, про катання на ковзанах на замерзлому ставку. Далі — про солдата, котрий її зґвалтував. Мене сп’янила ця мить життєвого жаху, моє серце калатало, і дивне, жорстоке збудження наростало в мені.

— Дурна я була… Так давно… — закінчила вона.

Потому перевернулася на живіт і зібрала піт, який виступив у мене на обличчі та на руках, язиком.

— Скільки тобі років? П’ятнадцять?

Я нічого не сказав, сподіваючись мовчанням додати трохи років до моєї очевидної недосвідченості.

Вона сіла, загорнувшись ковдрою під важкими грудьми, і заговорила. Ада любила розмовляти, тільки було нікому її слухати. Її самота була тією бідою, до якої ми всі так чи так просуваємось. Адріана розповіла мені про своїх батьків. Згадувала про братів і сестер, — дехто з них був живий, але вона багато років про них нічого не чула. Навіть розповіла мені про Ніну.

Алекса не було вдома до вечора. Якщо десь і з'являвся Віктор, я його не помічав. Коли ми скінчили — а я скінчив швидко, двічі — Адріана мовчки вдяглась, а я дивився на неї з ліжка, підтягнувши ковдру до підборіддя, не здатний поворухнутися від здивування. Потому вона заговорила до мене.

Її голос був суворий і владний — радше батьківський, аніж материнський. То було дуже химерно з огляду на те, що кілька хвилин тому наші губи навпомацки досліджували нову країну.

— Послухай, Ніколасе: ти вже ніколи сюди не прийдеш. Іноді двері відчиняються. Потаємні двері. Ті, про які ніхто не знає. І ніхто не має знати. І не дізнається ніколи. Те, що сталося, — неповторне. Воно залишиться з тобою назавжди. Хай воно тебе тішить, — усміхнулася вона.

Грайливо, та, як мені здалося, трохи жорстоко.

Я не сказав нічого. На лобі в мене проступив піт. Я торкнувся її потрісканих губ, помада із яких обтерлась об моє тіло, й нічого не сказав. Моє серце шалено билося.

Пізніше вона дивилася, як я вдягаюся, — так само уважно, як я дивився на неї — ніби прощалась очима. Не лише зі мною — з чимось більшим.

Я інколи бачив її краєм ока, коли ми приїздили до Рузвельта на свята. Після богослужіння ми з Алексом говорили надворі, планували щось, чого потому так і не здійснювали. І я жодного разу не розмовляв із Адріаною аж до смерті моїх батьків.

Звичайно, річ була не в тому. Наш дует серед білого дня став моєю стійкою фантазією на багато місяців. Років! Я вважав, що закоханий у неї. Моє серце боліло. Та я її послухався. Вона сказала мені не наближатись, і я так і робив. Поступово цей образ у моїй уяві стерся, і, коли Долорес Ґарсія опинялась у центрі моєї уваги, я міг поринати у відповідні моєму віку пригоди.

Але те, що розповіла мені Ада, вмостилось у глибині моєї пам’яті, наче фрагменти мого власного сну. Ці спогади здавалися нереально химерними, і я ніколи не міг позбутися потреби зібрати їх разом, долучити до небес такої історії, з якої може вирости майбутнє — менш гірке, ніж доля Ади та її синів.

Жінка, котра перемогла Сталіна

1

Я вступив до коледжу в Бостоні. Невдовзі після приїзду мені зателефонував Алекс, який сказав, що сам переїжджає на північ.

Круко нікуди не вступав. Він бажав студіювати малювання,