Посол мертвих - Аскольд Мельничук
— Ну й нехай, — знизав плечима Пол. — Хай навчать мене чого-небудь, окрім будови двигуна. Заради Бога, мені ж уже дев’ятнадцять!
Алекс не знав, що на це сказати. Він прочитав у якомусь вірші: «Христос зійшов із хреста…». Алекс хотів із ким-небудь поговорити, але найближчим до ідеалу вчителя-співрозмовника був його вчитель малярства, з котрим він говорив лише про мистецтво, не наважуючись вийти за межі цієї теми, і, хоча це й допомагало Алексові розширити власні межі, він потребував більш життєвих настанов.
10
На конверті стояв штемпель Сіетла. Ада залишила конверт на комоді, де він і знайшов його, повернувшись зі школи. Уся пошта з В’єтнаму йшла через Сіетл.
Алекс розкрив конверт не відразу. Він іще ніколи не отримував листів — лише записки від дівчат у школі.
Тими днями Алекс був заклопотаний: учитель залучив його до участі в конкурсі, й хлопець годинами працював над акварельним малюнком із крилатим будинком. Алекс ходив районом і малював ескізи. Наскільки інакшим усе здається, коли сповільнити крок! Він бачив шорсткість цегли у візерунках світлотіні. Якщо просто дивитися на речі, вони у відповідь дивляться на тебе. Він придивлявся до взуття у вікнах «Kolber Sladkus», до манекенів у вікнах «Gimbels», до мавзолею ратуші. Настав квітень, дні були довгі, тож він ходив допізна. Кілька разів розмовляв телефоном із Гетті, яка повернулася до звичайної школи. В Індіані вона не почувалася щасливою, запитувала про Пола, та, як видавалося, не менше цікавилась Алексом.
І ось одного вечора він розкрив конверт від Пола. Сидів сам-один на ґанку і курив. Хоч у листі було всього кілька речень, кривулясте Полове письмо заповнило ними ледь не цілу сторінку:
Любий Алексе!
Тут спека. Ти в такій ніколи не бував — хіба що бував там, де я не знаю. Комарі тут здорові, як птахи. Кругом косоокі, і скоро буде час закинутися, розумієш? Я так за Рузвельтом скучив — віриш?
Якщо я загину — скажи Гетті, що я її кохаю. А якщо буду жити, нічо не кажи. І мамі теж. Жарт.
Окремі літери були великі та дитячі. Відколи брат поїхав, Алекс потрапив у компанію, де до війни ставилися негативно, і йому неприємно було уявляти, як Пол бігає джунглями з автоматом. Дотепер В’єтнам здавався Алексові чимось нереальним, лежав десь на такій самій уявній території, як те, що показували в «Острові Ґілліґана» чи в «Зоряному шляху»: таке бачиш на малому екрані, й реакції на нього, звісно, більше, ніж на інше, що показують по телевізору… Та все одно то були враження одного штибу. Полів лист цю картину ускладнив.
Коли Пол повернувся у відпустку в перший тиждень листопада, Адріана приготувала святковий обід. Відколи він поїхав, вона хвилювалася, що вигнала сина з дому, і щоночі молилася Пресвятій Діві, щоби він був живий і здоровий. Тепер вона хотіла йому догодити, тож до пізньої ночі місила тісто, товкла картоплю, варила вареники, різала буряк на борщ, наче готувала стіл до Різдва. Застелила стіл білою скатертиною, вийняла гарний посуд і срібні прибори. Коли вона закінчила приготування, була вже майже перша ночі. Ада налила собі келих вина й підійшла до вікна, подивилася на порожню вулицю під повнею — і згадала, як каталася на ставку на ковзанах…
Зв’язку зі сином установити не вдалося. Полова замкненість лише поглибилася. Зовні він здавався більш увічливим, аніж раніше, немовби його приборкала зелена форма, від якої Ада не могла відвести очей, — і почуття її були змішані. Форма її лякала, й упродовж обіду жінка раз у раз затягувалася цигаркою, почуваючи злість за ширмою його ввічливості, а в її душі спливали спогади про війну. По-своєму це було навіть гірше, бо тоді ні їй, ані будь-кому з близьких для неї людей не доводилося ходити в атаку. А тут вона почувала і страх, і сум’яття — і провину теж.
— У тебе стріляли? — спитала вона.
Чи варто говорити про це? Він, здається, цього не хотів. Та і що він скаже? Чи справді вона хоче це знати?
Він знизав плечима. Борщ кривавив йому губи. Лице його було засмагле — й він раптово нагадав Аді актора Віктора Метьюра.
Її брат Віктор, який замкнувся ще більше, ніж до останнього зникнення додому, дивився у свою чарку так, наче то — кришталева куля. За обідом усі палили: на краях попільнички лежало чотири цигарки.
Алекс не міг стриматися, коли Пол намагався щось сказати, — обізвав його фашистом.
— Усі ви нацисти сучі, — буркнув Алекс.
Він очікував, що брат розпустить руки, і почувся зрадженим, коли Пол не вдарив його, а похитав головою, причому лице вояка затремтіло, наче він стримував сльози. Алекс ніколи не бачив, аби брат плакав, відколи батько пішов зі сім'ї, а Гетті залишила Пола, і не знав, що брат на таке здатний. Але свого бачення Алекс змінити не міг.
У тиші, коли було чути лише гудіння холодильника, Алекс іще сильніше розійшовся. Він із викликом подивився на брата.
На Алексів подив, Пол не сперечався:
— Ти не розумієш, — тільки і промовив він…
Адріана нарізала пиріг із варенням зловісним ножем, і далі всі вже їли мовчки.
Після їжі Алекс сказав, що погано почувається, і вийшов із-за столу. Опинившись у кімнаті на самоті, ввіткнув навушники в радіоприймач і налаштував його на хвилю WBAI[11] — дурман розмитих мелодій будив в уяві химерний світ блідих худеньких дівчат у поплямованій шовковій білизні та їхні повільні рухи; чорних хлопаків, на чиїх головах шалені афро нагадували підпалену фольгу пачки, в якій пекли попкорн; чоловіків у самих трусах і зі слідами уколів на внутрішніх боках стегон. То був світ, сповнений пригод, які вабили його залишити ґето — позбавлене принад місце, що кишіло нездійсненими бажаннями. П’єтро, Семмі Кошон, Віктор-Дзиґа… Він хотів утекти звідси, й він залишить це місце. Його била лихоманка, голе тіло зрошувало постіль потом. Алекс шкодував, що не розуміє брата, і йому снилося, що він у В’єтнамі й у нього стріляють, адже він відрізав комусь голову, — а пальма співала пісню Біллі Голідей…
З наближенням ранку лихоманка вгамувалася, сили повернулися.
Наступними днями Пол не наполягав на розмовах. Він зависав в Алексовій кімнаті, курив «Camel». Пол змінився: у нього з’явилася темна
