Посол мертвих - Аскольд Мельничук

~ ~ ~

Потому він закохався, і я не бачив його майже півроку. Він кілька разів телефонував і казав мені про неї, та ми не зустрічалися. Я тільки знав, що її звати Гелен і що вони працювали разом. Що вони робили, куди ходили, залишалося загадкою. Зрештою, мені було не дуже й цікаво, бо того року я вирішив учитися на медика і тяжко працював над курсовою, яка мене тішила, проте не захоплювала; мені було приємно взятися за те, що я вважав родинною справою, та не міг зрозуміти, звідки в мене така відчуженість — наче я на кораблі й дивлюся на море.

В Алекса з Гелен усе скінчилося погано. Якось уночі він мені зателефонував і сказав, що вона пішла. Вочевидь, п’яний, він повідомив, що повернувся до Інституту, — а я і не знав, що він звідтіля пішов. Тепер можна було бачитися знову.

~ ~ ~

Не знаю, коли Алекс знюхався з кримінальними елементами, та якось увечері він повів мене на вечірку з екзотичною танцівницею, котру звали Бутс, і з двома її друзями, а також із чоловіком, про котрого мені сказали, що він гангстер, і з його дівчиною (теж танцівницею) до одного будинку у Фрамінгемі. Це місце кипіло, нагадуючи сільський заїзд, господар якого — Каліґула. З колонок гримів Джимі Гендрікс — один із тогочасних почесних покійників, — неначе намагався викричати себе з могили. Там я бачив таке, в існування чого поза екраном би не повірив. У глибині тієї діри, біля тріскучого каміна, якась жінка влаштувала закрите шоу для гостей, котрі тіснилися на червоному шкіряному дивані. Танцюючи перед каміном такої висоти, що в нього можна було зайти (він жарко горів, попри те, що надворі вже буйно квітла форзиція), вона стягнула зі себе сині джинси, розстебнула синю джинсову ковбойську сорочку…

У кухні я знайшов Бутс: вона прихилилася до стіни, заплющила очі й жадібно затягувалася косяком. Вона мала вузькі очі та сильно витягнуте обличчя. Я попросив її поділитися, ми розговорилися. Я закохався біля кухонної раковини. Залицяння було коротке, медовий місяць — блискавичний. Розлучення теж відбулося раптово й моментально. Як і коли я дістався додому — не пам’ятаю.

Тривалий час після того я не відповідав на Алексові дзвінки. Я не міг триматися з ним: його життя було довгою кораблетрощею, нескінченним розривом особистості та «я».

~ ~ ~

Алкоголь, наркотики, жінки: у віці крайнощів Алекс поводився відповідно — й урешті поплатився.

Як і Аді, йому було важко втриматися на роботі. Роботу він підпорядковував особистому життю. Суперечки з начальством здавалися його другою натурою, а спізнення — правом. Після сварки зі Сержем він пішов з Інституту й повернувся до YMCA. Приблизно тоді само він почав читати містиків: Беме, Екгарта, Вайля, — неабияк популярних у богемному середовищі.

Якось увечері влітку після мого першого року навчання на медика Алекс зателефонував мені й сказав, що лежить у лікарні в Джамайка-Плейн[16], і наступного дня я сів у трамвай і поїхав його провідати.

Від липневої спеки вікна запітніли. Чоловік із подвійним підборіддям і з рідкуватими сірими патлами прихилився до металевої стіни, сподіваючись охолодитись, а ми тим часом торохтіли повз Музей мистецтв, де на картині Далліна індіанець верхи на коні звертається до Великого Духа. Тільки старенькій кореянці в зеленому сарафані спека, здається, зовсім не докучала: вона сиділа й мугикала мелодію з телефільму.

Позірний медичний спокій палат психіатричної лікарні: проходячи повз її пацієнтів, зовні надзвичайно стриманих, я аж захотів заспівати на ціле горло пісню з фільму «Співаючи під дощем»[17] і в кульмінаційний момент викинути у вікно який-небудь стілець. Лікарня нагадувала мені школу, тільки замість парт лежали матраци й у повітрі стояв дух спирту для зовнішнього застосування.

Алекс сидів на ліжку й уважно розглядав якісь кольорові ксерокопії. Щоки його округлилися, він відростив вуса.

— Тобі личить, — сказав я про них.

Я показав на папери в руках Алекса.

— Ґойя. «Третє травня», — пояснив він.

Алекс дав мені аркуш: чоловік у білій сорочці й у штанях гірчичного кольору стоїть перед розстрільним загоном, заклично та злякано здійнявши руки.

Сім катів без облич ціляться йому в груди, наставивши довгі дула.

— Ґойя бачив, як просто під вікнами його дому солдати Наполеона розстрілювали людей, — сказав Алекс.

Я кивнув, віддав йому аркуш, гадаючи, звідки Алекс це знає, з яких джерел він збирав окрушини знання — історичні й усякі інші.

— Я беру їх за взірець, — пояснив він, даючи мені пачку помальованих паперів.

Я погортав: начерки різних частин тіла, виконані пером.

— Назву це «Російська революція».

— Важливо не припиняти роботи, — зазначив я.

Він кивнув. Потому знизав плечима і показав на бежеві стіни.

— Ну, тут принаймні нарешті чисто, світло ітеде, — сказав. — Закурити є?

Я дав йому куплений по дорозі блок «Мальборо».

— Ходімо в люди.

У почекальні на вікні сиділа самотою жінка в рожевому халаті й зі сіткою для волосся на голові. Побачивши нас, вона спохмурніла.

— Дивися, тарантул висмоктує мізки негрові! — закричала вона, показуючи на мене.

— Привіт, Сал, — лагідно сказав їй Алекс.

Вона встала, піднесла обидві руки до рота і зробила такий рух, ніби щось розгризає. Тоді, голосно тупочучи, вийшла.

— Це Саллі. Сідай, — Алекс показав на вініловий стілець кольору морської хвилі.

Здавалось, Алекс перебуває під дією заспокійливих, але не зовсім в апатії.

Я спитав його, як він почувається. Він сказав, що радий із відпочинку. Вийшовши з лікарні, він збирався знайти роботу і присвячувати якнайбільше часу мистецтву.

Він запитав, як справи у мене, я розповів про навчання. Пам’ятаю, що згадав про одну дівчину — високу, жваву, чорняву, котра, здається, трималася на безпечній відстані від решти групи і з котрою я ще не розмовляв. Вона була, вочевидь, обдарована і подобалася викладачам. Тоді я навіть гадки не мав, що розказую про Шеллі, яка через багато років стане моєю дружиною.

— От погодься, — зажадав він. — Ти ж завжди розумів, що я тут скінчу.

— Ти ще нічого не скінчив.

— Гаразд. Перепочинок. Я сам казав.

Його зрив почався з видіння. Алекс сказав, що пояснити його не може, та воно його змінило. Ніщо не було реальним — цілий світ був ілюзією. Це не