Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Раміна замкнула двері і поклала ключ до кишені.

— Щось ти пізно нині, Якобе, я вже гадала, ти не прийдеш.

— А що ти там ховаєш? — спитав я.

Її ляпас впав без попередження. Я встиг лиш побачити, як колихнулася плоть її занесеної руки і тут таки опустилася, а моя щока одразу запалала. Я зрозумів, що поставив те єдине питання, якого ставити не смів. На яке в мене не було права.

Я був готовий до гіршого, але вона мовчки підійшла до печі, тицьнула носаком міх, так ніби хотіла пересвідчитись, що він не порожній, а тоді посунула до тапчана. Вона опустилася на нього з таким кряхтінням і стогоном, ніби то коштувало їй надлюдських зусиль. Поторочені панчохи теліпалися на її товстелезних литках, схожих на шинки, що висіли в нашій вудильні.

Здавалося, вона забула про мене, і я вже збирався піти, коли вона простягнула руку, попросила відчинити вікно і сісти біля неї.

Щоразу було одне й те саме. Ми сиділи занизько, тож нічого, крім клаптика неба, більше не бачили. Вона так занурилась у тапчан, який з роками під її вагою провалився, що нагадувала мені занесений на мілину корабель. Дихала вона голосно, так ніби повітря, що проникало в неї, лише з трудом прокладало собі шлях до її легень.

Раміна схопила мене за зап'ястя і притягла до себе, а тоді, мов лещатами, обняла за плечі. Я щоразу собі уявляв, як усе щільніше притискаюся до неї, а її щедре тіло огортає мене зусібіч. Як воно всуціль поглинає мене, і я кану навіки без сліду. Але й тепер до цього не дійшло.

— Чом ти не спитаєш чогось іншого? — поцікавилася вона.

— А ти могла би проклясти вчителя і трьох його хлопців? Вони хотіли, щоб я побив сербську дівчинку.

Вона мовчала.

— І щоб тобі нічого більше не носив.

Вона подивилася на мене і мовила:

— Це зле, Якобе. Дуже зле. Сподіваюся, ти їх не послухаєш.

Вона на мить замислилась.

— Подивимося, що можна зробити.

Тоді відгорнула мені з лиця пасмо волосся.

— А тепер спитай-но щось інтеліґентне.

Вона, неписьменна Раміна, десь колись вчула оте слівце інтеліґентне і відтоді незмінно вживала його, відкриваючи наші посиденьки. Я знав, чого вона від мене сподівається і що це було єдиним порятунком з її обіймів.

— Як я насправді народився? — спитав я.

Вона втішено і з гучним «Ах!» відпустила мене.

— Чому ж ти відразу про це не спитав, хлопчику? Підійди до вікна і скажи мені, що ти бачиш.

Я зробив, як вона веліла.

— Взагалі нічого не бачу.

— Завжди щось бачиш, — відказала вона.

— Поле, багато ворон, більше нічого не діється.

Я вдавав дурника, бо вона любила це поступове наростання напруги.

— А може, там чогось бракує? — допитувалася вона.

Я трохи зволікав, поки вона не повторила питання.

— Людини, чи що? — відповів я.

— Чогось важливішого від людини, серце моє.

— Важливішого від людини? Може, дощу?

— Майже такого самого важливого, як дощ.

— Що б то могло бути? — спитав я, ніби не знаючи відповіді.

— Вітру бракує, ось чого. Анінайменшого вітерцю, вже кілька днів. Вітер збирається з силами для осінніх бур. Він потрощить усе, що стрінеться на шляху.

— То в такому вітрі чаїться чорт? — спитав я, хоч давним-давно знав відповідь.