Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Якобе, замість носити рушницю, ти носишся з курми. Хіба німецькі хлопці так роблять?

Оскільки я мовчав, він перепитав наполегливіше:

— То роблять чи ні?

— Ні, пане вчителю.

— Чому ж тоді ти так робиш?

— Я ще замалий для рушниці. Мені тільки тринадцять.

— Скоро буде війна. Може, навіть завтра. І тоді кожному німецькому хлопцеві доведеться володіти зброєю і бути фізично справним.

— Батько каже… — почав був я.

— Що там твій батько каже — нам байдуже. Вони з твоїм дідом більше думають про себе, ніж про народ. Довго так діло не піде. Як гадаєш?

— Не знаю, пане вчителю.

Він розвернув мене, заправив мені сорочку в короткі штанці й обтріпав ззаду.

— Ми ж не хочемо, щоб твій батько щось зауважив, чи не так?

— Саме так, пане вчителю.

— Як вітається німецький юнак?

— Гайль Гітлер, пане вчителю.

— Добре, побачимося завтра в школі. Не забудь зробити уроки. І взуйся принаймні в порядні черевики, якщо вже не маєш чобіт.

Ані разу вчителів голос не затнувся, жодного разу не перевів він подих, як то зазвичай робив через астму.

Котрийсь з його молодиків зловив курку, що тим часом мирно дзьобала на полі травичку, і приніс назад. Він підняв її високо над головою, як трофей, але я знав, що він задумав. «Курку на горло!» — вигукнув він. То була улюблена гра наших сільських хлопчаків. Життя пернатої раптом з двох днів скоротилося до нецілих півгодини. Однак їй пощастило.

Хлопець, напевно, не з нашого села, бо я його зовсім не знав, випустив птаху з рук, угледівши щось, що розпалило його азарт більше, ніж худа налякана курка. Через поле із картонним пуделком в руках йшла сербська дівчинка. Я ніби знав її побіжно — вона ходила зі мною до школи — але й не знав, бо вчилася вона в румунському класі, який займався в тому самому приміщенні, відгородженому від нас завісою.

Я знав, що вона живе десь на краю села і помагає своїй матері-кравчині. Її часто було видно в селі, з сукнями і костюмами в руках, які вона комусь відносила. Та й дідо носив штани і камізельку, пошиті її матір'ю. Молодик наздогнав її кількома стрибками, вхопив за руку і притягнув до нас. Потім вернувся і підібрав пуделко, яке вона з переляку зронила на землю.

Дівчина заклякла, тільки в очах зачаївся невимовний страх, і підборіддя ледь-ледь тремтіло. Я навіть ніколи не думав, що хтось може бути ще менший і слабший за мене, але саме такою вона була. В неї було широке лице, очі, немов наведені вугіллям, і густі, майже зрослі, брови.

«Можеш побити її до крові, Якобе? Це ж тільки сербка, твій батько не буде проти», — сказав третій. Той, котрий взяв пуделко, відкрив його, витяг новісіньке, прекрасно пошите вбрання і пошматував його своїм ножиком. Учитель, як і раніше, не втручався. Лиш незворушно поглянув на мене, коли я обернувся до нього в надії, що він хоч якось допоможе.

І тут це сталося. Теплий струмінь, який я доти з величезним зусиллям стримував, змочив штани, потік по ногах і утворив піді мною калюжу. Земля, як завжди в такій порі року висохла, жадібно всотала рідину.

«Якоб удобрив ґрунт, — зареготали вони. — Хтозна, що за рідкісні рослини там виростуть».

Так ніби цілковито вдовольнившись, вони враз утратили цікавість і відпустили нас. Вирішили перервати муштру і перехилити в корчмі чарчину за фюрера. Тріпоче стяг! Ряди зімкнулись тісно! СА крокує впевнено вперед! Нам свастика несе майбутнє звісно. Свободи день на обрії гряде. Вони горланили цю пісню, аж поки не зникли з очей.

Тепер залишилися тільки ми, ми двоє. Я довго ганявся за куркою, тоді таки впіймав її і запхав до мішка. Дівчина не сходила з місця, вона ридала, стиснувши свої маленькі долоні в кулачки.

— Можеш поворушитися. Вони пішли, — сказав я румунською. — Коли Раміна довідається, вона прокляне їх. Вона сильніша навіть за Навовча, знаєш?

Вона подивилась на мене своїми сумними очима.

— Хто такий Навовч?

— Той голос із радіо.

Вона вклала пошматований одяг до пуделка, я завдав собі на плече міх, і ми розійшлися, кожен своєю дорогою.

— Я нікому не скажу! — ще гукнула вона мені навздогін.

— Я теж!