Карбід - Андрій Степанович Любка
Тому й пішли. Ніч була темною й хмарною, жодна зірка не освітлювала дорогу молодим добувачам. Міклош приблизно пам'ятав, що найближче озерце знаходиться за якісь двадцять хвилин ходи від дідового обійстя. Обидва прикордонники несли з собою по спінінгу, сховавши зайві на риболовлі автомати на горищі сараю. Після хоч і спертого, але теплого повітря приміщення, ніч видалася рибалкам свіжою й холодною. Цей холод проймав до дрижаків, змушував пришвидшувати крок. Добре, що вони поцупили в діда ще одну пляшку слив'янки, вона мала допомогти їм грітися й не втрачати пильність, коли клюне — вони не сумнівалися, що велика — риба. Уночі відстань і час здаються довшими, ніж удень, а п'яна нетерплячка ще більше посилила враження хлопців, яким через п'ять хвилин почало здаватися, що йдуть вони вже добру половину ночі.
— А ти впевнений, що ми правильно йдемо? — запитав напарник у Міклоша.
— Ясний красний, я тут кожного пса знаю, вся риба мене в обличчя впізнає! — відповів той.
Ще через п'ять хвилин під чоботом Міклоша щось хлюпнуло. «Тпру, стій, прийшли!», — владно віддав він наказ. Ніч була такою, що небо в чорноті своїй зливалося із землею, а межа видимості не сягала й тридцяти сантиметрів. Весь цей час приятелі йшли майже навпомацки, не видячи нічого навколо себе, керуючись лише інстинктом Міклоша, який був упевненим у правильності шляху. Чоловіки відступили на півметра назад й почали розмотувати свої спінінги. Оскільки більше нічого підходящого з собою не мали, то на гачки почепили великі бомбочки, зліплені з м'якуша білого хліба. «Нічого, нічого, на це зараз великий короп піде! А знаєш, які тут є коропи? Та ти нічого не знаєш! Коли я був малий, то тягав тут більших за себе! Пам'ятаю, одного разу на куряче стегно клюнув величезний сом, як я не старався, а витягнути ніяк не міг, бо він був важчий і сильніший за мене. Тоді я прив'язав вудку до дерева, а сам побіг у найближчий присілок за дорослими. Ті прийшли, але й їм не під силу було витягнути з води того монстра. Тоді пригнали вантажівку, яка нарешті змусила сома побачити світ Божий. Він був такий великий, що його називали Китом. Коли його витягли, вода в озері впала на два метри. Всі приходили фотографуватися. Ось таку рибу я ловлю! Ох, якого коропа ми тут зараз упіймаємо, побачиш! Не знаю, як і донести його потім у частину», — екзальтовано говорив Міклош.
Коли все було готове, рибалки відпили з пляшки по кілька ковтків — за успіх і майбутній улов. Першим замахнувся і закинув спінінг Міклош, після нього в іншому напрямку полетіла й волосінь із гачком напарника.
— Слухай, а чому не чутно було сплеску води? — поцікавився той.
— Мабуть, ми досить далеко закинули. Воно й на добре, досвідчений рибалка ніколи зайвий раз рибу шумом не потурбує, — казав Міклош.
Закинувши, хлопці всілися на землю, закурили й поволі допивали пляшку. За якусь годину втома, слив'янка й тепло бушлатів зморили їх, прикордонники поснули солодко, як діти. Снився їм один сон на двох: на старому велосипеді центром села Вилок їхав велетенський вусатий сом, а на голові в нього був військовий кашкет. Чомусь у сома були ноги, якими він крутив педалі. Під'їжджаючи до нових воріт, сом піднімав ногу й спускав у заздалегідь поставлене селянами відро порцію ікри. Люди дякували, усміхалися й проводжали рибу, осіняючи її хрестом. Під вусами сома диміла цигарка, а в очах стрибали бісики, коли він проїздив повз красивих юнок. У всіх сільських дівчат ніг не було, на їхньому місці повиростали хвости з плавниками, тож хлопці на них не дуже задивлялися, бо без сенсу. Натомість двоє прикордонників сиділи на центральній автобусній зупинці у селі, розпивали пляшку й завзято закушували різноманітними наїдками, які їм приносили вдячні селяни, адже це саме прикордонники зловили сома, який так щедро обдаровує кожного охочого відром смачної ікри. Сиділи вони так до часу, коли приїхав рейсовий автобус і почав сигналити — сідайте, мовляв, богатирі!
Автобус і справді сигналив. Нервовими, уривчастими звуками він виривав зі сну прикордонників. Міклош важко й неохоче продер одне око й побачив, що прямо перед ними, безбожно сліплячи фарами, стоїть рейсовий автобус. Перебуваючи все ще на межі яви й сну, він озирнувся довкола й побачив темну й безрадісну березневу пустку полів, які почав поволі освітлювати світанок. Поруч лежав його напарник. «Ви там повмирали, блядь, чи шо? Дайте проїхати, мочи-морди йобані!», — кричав знавіснілий водій, підсилюючи свої слова гудком клаксона. Міклош ще раз озирнувся, приходячи до тями, й зрозумів, що вони з приятелем лежать посеред дороги. Перед ними блистіла двометрова калюжа, вхоплена тонесенькою кіркою ранкової криги: вночі таки вдарив легенький морозець.
Напарник почав крутити головою, прокидаючись, а водій автобуса тим часом вистрибнув із кабіни, голосно лаючись і бажаючи прикордонникам усіляких лих. З обох боків у металевих тримачах стояли закинуті спінінги із дзвіночками на тонких кінчиках. Побачивши їх, водій заходився реготати так, що кілька хвилин не міг і слова вимовити. Гірка правда нарешті дійшла й до Міклоша: у темряві ночі вода калюжі здалася їм початком озера. А сплеску води не було, бо вони закинули свої наживки просто перед себе — один на дорогу, другий у поле. Так і заснули, а о п'ятій ранку їхня риболовля стала перепоною водієві автобуса, який виїжджав із дому на свій перший маршрут. Міклош намагався щось пояснити й віджартуватися, але водій в жодну з версій не повірив. Та й важко було на початку дев'яностих повірити в слова зеленого прикордонника, який спав посеред дороги й від якого аж в Угорщину несло перегаром, що він насправді виконує тут завдання державної ваги, суть якого, на жаль, розкрити не може з огляду на його таємність і закони України. Після цієї ночі ніхто у Ведмедівському районі Міклоша на ім'я не називав, кажучи про нього коротко і страшно: «Рибалка!».
Тепер він замінив Ичі на роботі міського гробаря. Але інтриґа й далі не давала багатьом спокою: куди ж і чому зник Ичі? Питання
