Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн

Коли міс Ларсен відчиняє двері, дзеленькає дзвоник. Вона заводить мене всередину, але прикладає пальця до губ і шепоче: «Зачекай хвильку», а тоді знімає рукавички, шарф і зникає за дверима в кінці коридору.

Фойє оформлене традиційно: винної барви шпалери з ворсяним малюнком, велике дзеркало в позолоченій рамі і темний, фігурний комод. Озирнувшись навкруги, я всідаюся на високий стілець зі слизьким сидінням. У кутку голосно цокає пишний високий підлоговий годинник, і, коли він вибиває годину, я від здивування мало не падаю.

Через кілька хвилин міс Ларсен повертається.

— Хазяйка пансіону, місіс Мерфі, хотіла б з тобою познайомитися, — каже вона. — Я розповіла їй про твою… ситуацію. Я думала, що маю пояснити, чому привела тебе сюди. Сподіваюся, ти не проти.

— Звісно, ні.

— Просто поводься як завжди, Дороті, — говорить вона. — Гаразд. Ходімо.

Я йду за нею коридором і через двері у вітальню, де кругленька пишногруда жінка з ореолом пухкого сивого волосся сидить на рожевій оксамитній канапі близько від яскравого вогню. Обабіч носа вона має глибокі зморшки, як у маріонетки, а також уважний, сторожкий вираз обличчя.

— Ну, дитино, здається, багато тобі довелося пережити, — каже вона, жестом вказуючи мені сісти навпроти неї на один із двох високих стільців із оббивкою в квіточки.

Я сідаю на один зі стільців, а міс Ларсен опускається на другий, трохи стривожено мені всміхаючись.

— Так, мем, — відповідаю я місіс Мерфі.

— Ох… ти ірландка, так?

— Так, мем.

Вона широко всміхається.

— Я так і думала! Однак кілька років тому в мене жила полька з волоссям, рудішим, ніж у тебе. Звісно, шотландці теж руді, хоч тут їх не так багато. Я теж ірландка, якщо ти ще не здогадалася, — додає вона. — Приїхала сюди, як і ти, молодесенькою. Мої родичі з Енніскорті, а твої?

— З Кінвари. Це графство Голуей.

— Оце так! Я знаю Кінвару. Мій двоюрідний брат одружився з дівчиною з Кінвари. Ти знаєш клан Свіні?

Я ніколи не чула про клан Свіні, але однаково киваю.

— Зрозуміло. — У неї задоволений вигляд. — Як твоє прізвище?

— Пауер.

— І тебе назвали… Дороті?

— Ні, Ніїв. Перша сім’я, в якої я жила, мене перейменувала. — Я паленію, розуміючи, що тільки-но зізналася, що мене вигнали з двох сімей.

Але, здається, вона не помічає або їй байдуже.

— Я так і думала! Дороті — зовсім не ірландське ім’я. — Нахилившись до мене, вона оглядає мій ланцюжок. — Кладдахський. Сто років такого не бачила. З дому?

Я киваю.

— Бабуся подарувала.

— Так, і погляньте, як вона його береже, — коментує міс Ларсен.

Лише почувши це, я усвідомлюю, що тримаю його між пальців.

— Я не хотіла…

— Ох, дівчино, не переймайся. — Вона гладить мене по коліну. — Це єдине, що нагадує тобі про батьківщину, хіба ні?

Коли місіс Мерфі переводить увагу на вкритий квіточками чайний сервіз на столику перед нею, міс Ларсен мені підморгує. Напевно, ми обидві здивовані, як швидко місіс Мерфі стала до мене прихильна.

Кімната міс Ларсен чиста й світла, завбільшки десь як комірчина — в ній заледве знайшлося місце для односпального ліжка, високого дубового комода й вузького рожевого столу з мідною лампою. Покривало на ліжку акуратно підіткнуте по-лікарняному, пошивки чисті й білі. Кілька акварелей з квітами висять на стіні на гачках, на комоді стоїть чорно-біла фотографія суворого на вигляд подружжя в золотистій рамці.

— Це ваші батьки? — питаю я, розглядаючи фото. Бородатий чоловік у чорному костюмі скуто стоїть поряд із худенькою жінкою, що сидить на стільці з прямою спинкою. Ця жінка, вбрана в просту чорну сукню, скидається на суворішу версію міс Ларсен.

— Так. — Вона підходить ближче й дивиться на неї. — Вони обоє вже померли, тож, напевно, я теж сирота, — каже вона за якусь мить.

— Я насправді не сирота, — відказую я їй.

— Так?

— Чи то пак, я точно не знаю. Була пожежа, мою маму забрали в лікарню. Я більше її не бачила.

— Але думаєш, що вона може бути жива?

Я киваю.

— Сподіваєшся її знайти?

Я думаю про те, що Шацмани сказали мені про неї після пожежі: що вона збожеволіла, з’їхала з глузду, втративши стількох дітей.

— Її забрали в психічну лікарню. Вона була… нездорова. Навіть до пожежі. — Раніше я про це нікому не казала. Вимовивши ці слова, я відчула полегшення.

— Ох, Дороті, — зітхає міс Ларсен. — Ти багато пережила у своєму юному житті, правда?

Коли ми спускаємося в їдальню о шостій, мене вражає краса: шинка посеред столу, смажена картопля, брюссельська капуста, що блищить від масла, кошичок з хлібом. Тарілки зі справжньої порцеляни з незабудками й срібним пояском. Навіть в Ірландії я не бачила такого столу, хіба що на свято, а це звичайний вівторок. П’ять пожилиць і місіс Мерфі стоять поруч зі стільцями. Я займаю порожній стілець поряд із міс Ларсен.

— Пані, — каже місіс Мерфі, стоячи на чолі столу. — Це міс Ніїв Пауер, вона приїхала сюди з графства Голуей через Нью-Йорк. Вона прибула до Міннесоти на потязі, можливо, ви читали про нього в газетах. Вона проведе з нами декілька днів. Прошу вас усіх бути з нею привітними.

Усім іншим жінкам трохи за двадцять. Одна з них працює продавчинею в магазині Нілсенів, ще одна — в пекарні, інша — секретаркою в «Геммінгфорд леджер». Перебуваючи під пильним оком місіс Мерфі, вони всі ввічливі, навіть худезна й кислолиця міс Ґранд, працівниця взуттєвої крамниці. («Вона не звикла до дітей», — шепоче до мене міс Ларсен, після того як міс Ґранд дарує мені крижаний погляд через обідній стіл.) Я бачу, що ці жінки побоюються місіс Мерфі. Під час вечері я помічаю, що вона може бути груба й різка і їй до вподоби головувати. Коли одна з пожилиць висловлює думку, з якою місіс Мерфі не згодна, вона оглядає інших і збирає союзниць, що її підтримують. Але зі мною вона сама доброта.

Минулої ночі я лише трохи подрімала на ґанку школи, а до цього спала на засмальцьованому матраці в смердючій кімнаті, разом із ще трьома дітьми. Але сьогодні я маю власну кімнату, ліжко, акуратно застелене хрусткими білими простирадлами й двома чистими ковдрами. Коли місіс Мерфі бажає мені міцного сну, вона дає мені нічну льолю й білизну, рушник для тіла і для рук, а також зубну щітку. Вона проводить мене до ванної в кінці коридору, де є проточна вода, туалет, який можна змити, і велика порцелянова ванна, й каже мені набрати води й купатися донесхочу; інші можуть скористатися ще однією вбиральнею.

Коли вона йде, я розглядаю своє