Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн
Випробовувати свої межі. Дізнаватися, що можеш витерпіти. Саме це я і роблю.
Ідучи вперед, я почуваюся невагомою й крихкою, наче аркуш паперу, якого вітер котить дорогою. Я думаю про те, як неодноразово нехтувала те, що було в мене перед очима, якою сліпою, якою дурною була, що не пильнувала. Я думаю про Голландчика, який був досить кмітливий, щоб боятися найгіршого.
Попереду на небосхилі з’являється перше рожеве світанкове світло. А якраз перед тим з-над невеликого пагорба вималювалися обриси білої, обшитої дошками будівлі. Тепер, коли мені видно школу, сили покидають мене, й мені тільки й хочеться, що опуститися на дорогу. Мої ступні наче свинцеві й болять. Моє лице задубіло, ніс наче замерз. Я не знаю, як доходжу до школи, але якось доходжу. Діставшись до вхідних дверей, виявляю, що вони замкнені. Огинаю будівлю, ступаю до її прибудови, де тримають дрова для печі, відчиняю двері й падаю на підлогу. На купі дрів лежить складена попона, я загортаюся в неї й провалююся в неспокійний сон.
Я біжу по золотому полю, через лабіринт із копиць сіна, й не можу знайти вихід…
— Дороті? — Я відчуваю руку на плечі й миттю прокидаюся. Це містер Пост. — Що, заради Бога?..
Якусь мить я й сама не знаю. Я піднімаю погляд на містера Поста, на його круглі червоні щоки й здивований вираз обличчя. Я озираюся навкруги на купу напиляного дерева, обшиті широкими планками стіни прибудови. Двері шкільної будівлі широко прочинені, і ясно, що містер Пост зайшов по дрова, щоб розпалити вогонь, як, напевно, робить щоранку перед тим, як їхати нас забирати.
— У тебе все гаразд?
Я киваю, переконуючи себе, що це так.
— Твоя сім’я знає, що ти тут?
— Ні, сер.
— Як ти дісталася до школи?
— Дійшла.
Якусь мить він дивиться на мене, а тоді каже:
— Ходімо, досить сидіти на холоді.
Містер Пост веде мене до стільця у класі, кладе мої ступні на інший стілець, а тоді знімає з моїх плечей брудну попону й заміняє її чистою картатою ковдрою, яку знаходить у шафі.
Він розшнуровує мені чобітки й ставить їх поруч зі стільцем, цокає язиком, побачивши дірки в моїх шкарпетках. А тоді я спостерігаю, як він розгнічує вогонь. У кімнаті вже стає тепліше, коли за кілька хвилин приходить міс Ларсен.
— У чому річ? Дороті? — Вона знімає свій бузковий шарф, капелюх і рукавички. У вікні в неї за спиною я бачу, як від’їжджає авто. Довге волосся міс Ларсен скручене в ґульку на потилиці, а карі очі ясні й блискучі. Рожева вовняна спідниця, в яку вона вбрана, підкреслює рум’янець на її щоках.
Опустившись на коліна біля мого стільця, вона питає:
— Святий Боже, дитино. Ти тут віддавна?
Містер Пост, виконавши свої обов’язки, вбирає капелюха й пальто, щоб їхати по учнів.
— Вона спала в прибудові, коли я приїхав. — Він сміється. — Налякала мене до чортиків.
— Можу собі уявити.
— Каже, що прийшла сюди пішки. Шість із гаком кілометрів. — Він хитає головою. — Добре хоч не замерзла на смерть.
— Здається, ви тут її добре відігріваєте.
— Потроху відтає. Гаразд, поїду по інших. — Він гладить себе по грудях. — Скоро повернуся.
Щойно він іде, міс Ларсен каже:
— Отож. Розкажи мені, що сталося.
І я розказую. Я не збиралася, але вона дивиться на мене з таким щирим занепокоєнням, що я не можу стриматися. Я розказую про те, як місіс Ґрот лежить у ліжку весь час, як містер Ґрот на цілий день іде в ліс, про сніг на обличчі ранками й заплямовані матраци. Я розказую їй про холодне рагу з білок і верескливих дітей. Я розказую про містера Ґрота на канапі, його руки на мені, про вагітну місіс Ґрот у коридорі, що кричала мені забиратися геть. Я розказую, що боялася зупинитися, боялася заснути. Я розказую їй про рукавички, які мені сплела Фенні.
Міс Ларсен кладе свою долоню на мою й не забирає, час від часу стискаючи.
— Ох, Дороті.
А тоді:
— Дякувати Богові за рукавички. З того, що ти описала, Фенні — добрий друг.
— Так і є.
Вона тримається за підборіддя, стукає по ньому двома пальцями.
— Хто привіз тебе до Ґротів?
— Містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.
— Гаразд. Коли містер Пост повернеться, я скажу йому знайти цього містера Соренсона. — Відкривши свою торбинку з обідом, вона витягає печиво. — Ти, напевно, голодна.
Зазвичай я відмовилася б — я знаю, що це частина її обіду. Але я так зголодніла, що від самого вигляду печива рот наповнюється слиною. Присоромлено його беру й жадібно з’їдаю. Доки я їм, міс Ларсен ставить грітися воду на чай, нарізає шматочками яблуко й викладає на блюдці, взятому з полиці. Я спостерігаю, як вона кидає розсипний чай у ситечко й наливає окріп в обидві чашки. Я ще ніколи не бачила, аби вона пригощала дітей чаєм, мене — точно ні.
— Міс Ларсен, — починаю я. — А ви… Може, ви…
Здається, вона знає, що я питаю.
— Забрала б тебе до себе? — Вона всміхається, але обличчя в неї засмучене. — Ти мені небайдужа, Дороті. Ти, напевно, це знаєш. Але я не можу…. В мене немає змоги дбати про дитину. Я живу в пансіоні.
Я киваю, відчуваючи клубок у горлі.
— Я допоможу тобі знайти дім, — веде далі вона лагідно. — Безпечне й чисте місце, де з тобою поводитимуться, як із десятирічною дівчинкою. Обіцяю тобі.
Коли одне за одним заходять привезені вантажівкою інші учні, вони з подивом на мене дивляться.
— Що вона тут робить? — питає один хлопець, Роберт.
— Цього ранку Дороті прийшла трохи раніше. — Міс Ларсен розгладжує свою гарну рожеву спідницю. — Діти, сідайте на свої місця й витягайте підручники.
Після того, як містер Пост повертається з дровами й викладає їх у відро біля пічки, міс Ларсен дає йому знак і вони виходять у вестибюль.
Через кілька хвилин він знову виходить надвір, вбраний у капелюха й пальто. Двигун гучно запускається, й скреготять гальма, коли він веде вантажівку похилою дорогою.
Десь через годину я чую віддалене гуркотіння вантажівки й виглядаю у вікно. Дивлюся, як вона під’їжджає доріжкою й зупиняється. Містер Пост виходить і піднімається сходами ґанку, міс
