💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

Читаємо онлайн Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
слуг, джур і диких. – Швидше! – верещав Сашко.

Я щосили біг, головне було не впасти, в голові паморочилося, не впасти, бігти, не потрапити до рук тих чудовиськ!

– Де моя панна? – згадав я про Понамку.

– Вона попереду! Тікаємо! – верещав Сашко.

Я ледь здолав гору з кількох тіл диких, в яких стирчали списи паничів. Біг далі. Онде попереду Понамка. Жива! І інші паничі. З тілами вбитих товаришів, що матлялися тепер на конях. Декілька паничів верхи на мулах, бо втратили своїх коней. Вцілілі слуги тікали пішки, як і я.

– Давай ще трошки, вони погано бігають! – кричав Сашко вже не так перелякано. Бігли далі. В мене закінчувалися сили. Більше не міг! Задихався, серце, паморочилося!

Я з жахом озирнувся назад, бо розумів, що не зможу тікати далі. Але побачив, що дикі не переслідують нас! Вони зупинилися! Забрали тіла своїх. Я перейшов на ходу. Не міг більше бігти. Ось інші слуги бігли, а я не міг. Бачив, як Непийпиво щось наказав і кілька джур поскакали кудись. Невдовзі пригнали зі степу десяток коней та мулів. Паничі з мулів пересіли на коней, слуги сіли на мулів. Без сідла всидіти було дуже важко, я стискав коліна і міцно тримався за гриву. Дикі між тим почали відходити до пагорбів. Забрали не тільки тіла своїх, але й тіла загиблих слуг та джур.

– Навіщо вони забрали тіла наших? – спитав я.

– Щоб з’їсти! – сказав Сашко з ненавистю. – Вони ж їдять людей. Полюбляють свіжину, навмисно полюють, щоб захопити у полон і з’їсти, але можуть і свіжими трупами повечеряти. Кляті дикуни!

Ми їхали від пагорбів. У нас було вбито три паничі й семеро поранених. Зі слуг та джур вціліло десь дві третини, тобто десь півтора десятка наших загинуло. Диких, з якими ми билися, було біля трьох десятків. Більшість з них загинули, хоча кілька змогли пробитися до своїх. Це не з рабами воювати, ці дикі – сильні вороги. І їх було багато.

Пагорби були вже далеко позаду, коли нам зустрівся невеличкий загін. Панич і п’ятеро слуг.

– Це з куреня Сокири. Шукають один зі своїх табунів, який украли дикі, – розповів Сашко, який був при Непийпиві і чув розмову. Зараз відійшов до слуг. Ми дивилися, як сокирівський панич почав кричати і плакати.

– Чого це він? – здивувався я.

– Табун охороняв інший панич. Його вбили дикі. Загиблий був милим цього панича.

– Це як? – не зрозумів я.

– Ти що, не чув про геїв? – спитав Сашко.

– Тут таке дозволено? – здивувався я.

– Паничам все дозволено. Вони ж зневажають жінок, вважають, що ті потрібні тільки для народження дітей. То, буває, дуже близько сходяться один з одним.

– Господи, вони хоч зі слугами не сплять? – злякався я, бо ще з колонії не любив цих товаришів.

– Ти що! Це для них наче з худобою спати! – заспокоїв Сашко.

Паничі розмовляли, Непийпиво втішав панича. Нарешті сокирівські поїхали до свого куреня, а ми поверталися до куреня Нетудихати.

– Дикі точно не їздять верхи? – спитав я.

– Ніколи, вони ж дикі. І занадто важкі, і коні їх бояться, – сказав Сашко.

– А чого у них така дивна зброя? Кам’яні сокири та гостряки списів?

– Бо вони дикі. Не вміють добувати залізо. Напали на Чорні печери, щоб вкрасти готове залізо, яке там виплавляють. Але навіть якщо в них буде залізо, вони можуть зробити лише грубі гостряки для списів, не більше. Вони дуже цінують кинджали, то полюють за слугами. І тебе вони б уполювали, якби не твій панич, – Сашко закрутив головою. – Вона вбила чотирьох диких і ще двох поранила! Вона ж така невеличка!

– Набока – добрий козак. Вона вбила невидимця, вбила і диких! – підсумував я. – А що буде далі?

– Завтра буде Січова Рада, там все і вирішать.

Вже у темряві дісталися куреня Нетудихати. Там зібралося багато війська. Сотні паничів, джур і слуг. Всі не могли вміститися у курені, то частина залишилася біля стін. У ніч поїхали маленькі загони джур, які мусили чергувати в степу і не дозволити диким наблизитися несподівано. Паничі зібралися навколо великого багаття у дворі. Кілька поважних паничів схилилися над землею, де Непийпиво намалював мапу і пояснював, що відбувається. Що диких багато, тільки ми бачили кілька сотень, але це лише один з їх загонів. З Чорних печер повідомляли, що їх оточило до тисячі диких. Ще один загін диких сховався у засідці на коротшій дорозі до печер. Вони знищили загін братів з куреня Нетудихати, бо до Чорних печер ніхто так і не доїхав.

– Гди приїхали ми, то були вже брати наші вабоєні дикими. Не поратовали б їх, токмо самі б пагубилися. Тому розказав я до пагорбів не їхати, а братися уздовж. Почаяв я, що испоткаємося ми з дикими, які полювати коней наших будуть. Те і сталося. Поткалися ми з дикими і валчили єх! Брат Набока вабоїв от раз чотирьох диких і ще кількох уязвив. Інші браття теж валчили яро. Звитяжили ми і наворочились. Та дехто задавав мені, що чинив я неслушно, коли не пішов до пагорбів. Речіть, браття, що домніваєте про се.

Паничі обмінялися поглядами, потім дружньо закивали головами. Серед них я впізнав Жоха з куреня Горба, а також Зубатого і Яроша з прикордонних башт.

– Брате Непийпиво, так мнімаю, що чинив ти право. На гостинці вузькому у долині дикі легко б спиру згладили. Натягали брил кам’яних, жеби ними ронити нас. Але розторопні ми за диких. То право ти розказав! – сказав Жох.

Паничі кивали. Один з них теж підвівся.

– Брат наш з куреня Нетудихати Кисіль рачив зробити уне. Поспішав на посилок Чорним печерам. Але порушив розсказ чекати. І вабоєний був з усією спирою. То нехай кожен второпає, що не можна розсказ торгати! Кожен, хто торгати розсказ буде, той супроти Січі піде! Всі ми рівні у Січі, ніхто нікому не пан! Такий наш закон! Та на час брані призначаємо гетьмана і мусимо голдувати йому! Хто не виконає розсказ гетьманський, най строфуваний жорстоко буде!

Всі паничі закивали. Тоді Непийпиво сказав відпочивати, а вранці збиратися всім силам на шляху до пагорбів, де сходилися дороги з усіх трьох степових куренів. Там мусила зібратися Січова Рада, на якій вирішать, що робити далі. Зараз же треба було поїсти і відпочивати.

Сашко відвів мене до місця, де роздавали варену квасолю зі смальцем. Смалець паничі не їли, то його отримували слуги. Я віддав половину порції Сашку, який був дуже голодний. Потім почали шукати місце для

Відгуки про книгу Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: