Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

вперед. Кілька мулів зламали ноги і відчайдушно іржали, катаючись на піску. Двоє слуг теж кричали, бо при падінні травмувалися і не могли тепер підвестися. Ті, хто міг, підхопилися і побігли, я з ними. Біг щосили, попереду ще був прохід між Марою та Меншим болотом. По піску бігти було дуже важко, бо ноги грузнули. Слуги кидали щити, списи, я все це втратив, ще коли впав. Я біг швидко, навіть зміг випередити кількох слуг у віці, жах підганяв мене. Але Мара наближалася швидше, ніж біг я, прохід робився вузьким. Я біг ще швидше. Вже розумів, що не встигну, не врятуюся, але біг, бо навчився у Понамки боротися до останнього.

У цій шаленій гонитві я не одразу почув стукіт копит, а потім у прохід, вузенький прохід, що ще залишився, вилетіла Понамка! Верхи, а ще тягнула за собою одного з мулів. Я біг ще швидше, хоч серце, здається, готове було вистрибнути з грудей.

– Красю, стрибай! – заволала моя добра панна.

Вона розвернула коня та мула, я з ходу застрибнув на останнього, і ми щосили погнали вперед. По вузенькому, у кілька метрів коридорчику між Марою та Меншим болотом. Позаду почулися страшні крики, але мене не хвилювало, що відбувалося позаду, мені треба було встигнути за Понамкою, треба було врятуватися, бо вона ж ризикувала своїм життям заради мене.

– Н-но! Пішов! – верещав я, гамселив мула п’ятами, притиснувшись до його шиї. Ми неслися вже по самому краю болота, крок убік, і ми б зав’язли у ньому! Стіна чорного диму була все ближче, позаду ще крики, такі страшні, наче людей розривали живцем. Я закрив очі, намагався злитися з мулом у русі, не заважати йому і сподіватися на краще! Чорна стіна зовсім поруч, хоч би Понамка врятувалася! Моя остання думка, а потім я почув її крик. Її переможний крик, і побачив, що ми вирвалися на простір! Чорна хмара, ця клята Мара, дісталася Малого болота і залишилася позаду, а ми гнали по чистому піску до дороги. Десь далеко за нами дивилися паничі, ось поруч тікали слуги, яким вдалося втекти. Несподівано крики слуг. Раб, якого ми схопили на пагорбах, зістрибнув з мула, на якому його везли, і побіг назустріч Марі. Двоє слуг кинулися за ним, але він біг щосили назустріч Марі, яка швидко наближалася. То слуги покинули його. Раб добіг і стрибнув у Мару. Почувся страшний крик. Тому рабу було так погано, що він кричав, не дивлячись на кляп, який був у нього в роті. Ніхто не озирався, ми мчали далі, мені паморочилося в голові, серце гупало.

Зупинилися вже неподалік фортеці, всі важко дихали. Мули та коні від бігу, всі інші від страху. Навіть паничі. Всі боялися Мари. Нарешті я подивився назад. Чорна хмара повністю закрила перешийок між болотами і зупинилася. Навіть з великої відстані на Мару страшно було дивитися. Вона пульсувала, вона була жива та хижа, здається, ось-ось мала кинутися на нас стрибком вбивчого хижака.

– Що трапилося з тими, хто не встиг втекти? – спитав тихенько у Сашка, який хекав поруч.

– Вони зникли. Назавжди.

– Чому вони кричали? Мара вбиває їх?

– Я не хочу про неї говорити! – нервово сказав Сашко і відвернувся від мене.

Я побачив якийсь рух серед паничів. Манжела підійшов до Понамки, що всілася на піску і відпочивала. Паничі були неподалік, то я все чув.

– Панич не мусить живот свій класти задля якогось слуги, – строго сказав Манжела.

– Це мій слуга, чого б це я віддавала його Марі? – здивувалася Понамка.

– Мара могла забрати і тебе. Брат може покласти живіт за брата, але не заради слуги, – наполягав Манжела.

– Я не ризикувала. Я все розрахувала. Встигала повернутися. У мене добрий кінь, – впевнено говорила Понамка.

– Слуги мусять рятувати паничів, а не вспак! – гнівався Манжела.

– Мій слуга рятував мене. Він ходив зі мною у полювання на чудовиськ і допоміг знайти невидимця, – примирливо пояснила Понамка.

– Брате Манжело, се хороший слуга. Він гораздий і відданий, – втрутився у розмову Непийпиво. Він посміхнувся. – Краще велбим Ісуса Кривавого за те, що врятував нас від Мари!

Манжела подивився на Непийпиво, потім посміхнувся і сам.

– Слава Ісусу Кривавому! – всі паничі повторили і перехрестилися по-своєму.

Слуги теж підвелися і стояли, схиливши голову.

– Їдемо до фортеці, – наказав Манжела.

Мули ледь пересували ноги, ще не відійшли від гонитви і жаху. Я озирнувся назад. Чорна хмара потроху відступала до боліт.

– Ми не поїдемо за тілами? – спитав я у Сашка.

– Дурню, які тіла? Мара не залишає по собі нічого!

– Навіть кісток? – не повірив я.

– Нічого!

Ми вже були біля фортеці, але ворота нам не відчинили.

– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули з надбрамної башти.

– Слава! – відповіли паничі.

– Чи живі ви, чи Мара вас схопила?

– Обачити сюди! – Манжела виїхав вперед, підняв ліву руку, а правою дістав шаблю. Провів по шкірі, пирскнула кров.

– Відчиняй! – закричав панич з башти, і ворота перед нами відчинилися. Ми заїхали до башти. Там паничі радісно обіймалися, гомоніли про Мару і про те, як врятувалися.

Манжела наказав готувати вечерю. Слуги, що були у фортеці, почали метушитися, слуги ж, які були в поході, попадали і лежали, наче неживі. Ніхто нас не чіпав. Я помітив, що вартові на стінах стояли, ворота зачинені. Дисципліна тут була строга.

Ось вже встановили довгий стіл, за який всілися паничі. На столі височіли великі тарелі з м’ясом та хлібом, гори зелені, кухлі з пивом. Я стояв за Понамкою, щоб прислужувати. Але на столі все було. Паничі швидко їли, потім пішли до башти відпочивати. Манжела дозволив слугам, що були у поході, доїсти недоїдки з панського столу. Свинячі реберця, копчене сало, недопите пиво з дерев’яних келихів.

– Навіщо отаман різав собі руку? – спитав я у Сашка, коли ми вже наїлися і пиво звільнило нас від страху.

– Щоб довести, що він не трупак.

– Хто?

– Трупак. Раб Мари.

– Як це?

– Мара не просто вбиває. Вона забирає собі тіла, перетворює на трупаків, на живі трупи. Вони лежать у болоті, а інколи, за наказом Мари, підводяться і нападають.

– Трупи нападають? – здивувався я.

– Не трупи, а трупаки, тіла, які забрала собі Мара. Вони мертві, але можуть битися, наче живі. Щоб вбити їх остаточно, треба відрубати їм голову.

– Ти бачив трупаків?

– Так, два роки тому великий загін їх оточив башту. Мій панич головував загоном, що прийшов на допомогу. Тут була велика битва, ми вбили не одну сотню трупаків, – розповідав Сашко. – Чому ти не їси?

– Я