Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Двоє п’яних сусідів щось завзято обговорювали, помалу
просуваючись через двір, раз у раз зупиняючись та похитую-
чись, і знову рушали з місця, підтримуючи один одного. Каро-
ліна спостерігала за ними з кімнати. У житті, яке чекає на неї, вміння підгортати картоплю буде зайвим. І сім’ї, що впокорює
та поселяє сум в очах, у неї не буде. Брат Роберт їй допоможе, він буде тим місточком, який переведе її на інший бік, з бере-
га «тут» на берег «там».
Утрьох — мама, тато і Кароліна — сідали за стіл зрідка. Якось
не виходило їсти разом. А тут усі були вдома, і мама постави-
ла на стіл варену картоплю та квасні огірки, покликала Каро-
ліну з батьком. Кароліну трохи нудило, але не хотіла відмовля-
ти, сиділа, слухняно длубаючись виделкою у тарілці. Батько
навпаки — їв жадібно, незважаючи на роздратованість, а може, 16
саме завдяки цьому, із захланним апетитом та плямканням.
І сварив на всі заставки і владу, і країну, і сусіда, що борг не мо-
же повернути, смішний борг — дві пляшки пива, а все ж… І що
далі, то більше не добирав висловів.
— Ти точно Тобік, гав та гав, — сказала раптом Кароліна.
Тобік був дворовим собакою з кепським характером: усіх
знав, але на всіх гарчав та гавкав. Як затягне сиплим голо-
сом — не вгамується, поки не тупнеш до нього.
— Справді, годі вже, — лякливо озвалася мама. Їй голо-
вне — аби не пересварилися.
Батько гримнув виделкою до тарілки, набрав повітря у леге-
ні, але заледве встиг рота відкрити, аби поставити обох нахаб
на місце, як Кароліну знудило просто на батька, на його плече
та коліна. Фонтаном. Батько відсахнувся, улюблений матюк ви-
летів без закінчення, незавершений, немов хтось вимкнув звук.
І батько заткався. Схопився за рушник, запопадливо поданий
мамою, почав обтиратися. Мовчки.
У кожного свої страхи, Кароліна найдужче боїться двох речей —
бідності та перспективи залишитись у Висічі. Одного разу в то-
му ж шкільному автобусі вона уявила собі картину кінця світу: ось минає рік, ось їй вже дев’ятнадцять, а вона щодня трясеться
тою самою дорогою, їздить на роботу в райцентр, а вечори ми-
нають біля телевізора. Що вони там, у попередній серії, остаточ-
но розійшлися?.. Не знаєш?.. Чи вона повернулась до нього, чуєш, Кароліно, до тебе кажу?.. Курям дала, Кароліно?
Ні, нізащо.
Вона знала, що до гуманітарного вузу не вступить, бо це не
її. А до технічного й поготів. Пройшла тестування зі всесвітньої
історії, але зрозуміла, що результатів навіть не чекатиме та й ін-
ших тестів не здаватиме, бо набере надто мало балів. Вона
й особливих ілюзій не мала, бо вчилась посередньо, без ціка-
вості, стук-грюк аби з рук, говорила про неї класна. Та й не го-
тувалась вона як слід до того зовнішнього незалежного оціню-
17
вання. Без класної керівнички знала: найголовніше — не оцінки, не результати тестів, а життєва наука, а цього в школі не вчать.
Де варто бути відмінницею, від кого вчитися — вона сама це
вирішить. Головне — вибратись із цього глухого закутка.
Того дня, коли рішення визріло остаточно, вона набрала но-
мер брата і попросила дозволити приїхати до нього.
«Обіцяю якнайшвидше знайти роботу і влаштуватись із
житлом, — сказала вона. — Мені потрібно протриматись у вас
від двох до чотирьох місяців. Максимум півроку. І тоді я або
влаштуюсь у Києві, окремо від вас, або повернусь до батьків».
Брат помовчав і сказав: «Приїжджай».
* * *
Роберт Керя був тямущий і наполегливий, чіпкий, як дикий
плющ, йому достатньо було трохи допомогти на старті — і це
зробив рідний батько, забравши його з Висічі в 15-річному ві-
ці — а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київ-
ського національного університету знайшов роботу, змінив
кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі.
Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого
розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі
буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор фі-
лії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був
тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.
Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився
до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед си-
нів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав йо-
го самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві
щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився
з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят ще-
дрим подарунком — однокімнатною квартирою, в яку колись
вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть
бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали.
18
«Поживемо — побачимо», — спокійно пояснив свою реакцію
збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих
чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не
пустить.
Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої су-
ми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав
позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, по-
передньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не
припуститися помилки — а тоді придбав для своєї сім’ї три-
кімнатну квартиру в новобудові престижного району міста.
У другій лінії Оболонської набережної.
Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай
зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала
сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як
саме це станеться, вона ще не знала.
До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як сол-
дат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Мен-
ше речей — легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюбле-
ну бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками,
«Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольо-
ру стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно
могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала
її, камізелька — мусила.
* * *
Двогодинна дорога на Львів — через Середкевичі, Немирів,
Яворів, Івано-Франкове — видалася довгою-предовгою. Мож-
ливо, через
