Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
тринадцятирічну Кароліну: що це таке? Для чого? Як назива-
ється? Вона ніколи не бачила, аби жінка спускалась із друго-
го поверху багатоквартирного будинку із коромислом на пле-
чі, з відром із чистою водою та водночас — відром з помиями
для свині, ще й третє тримаючи в руці, з їжею курям. Ніколи
не доводилось їй купувати хліб у «магазині», що насправді
був старою іржавою будою. Ніколи, як тут, не сохла в під’їзді
білизна над головою, бо зранку надворі сіявся дощ…
Для Марини, киянки від народження, дівчини із забезпе-
ченої професорської родини, світ Висічі був чужим та шоку-
ючим, як світ туземців. Незважаючи на чисте повітря, Роберт
з дружиною більше ніколи не приїжджали, хоч братовим
донькам вже виповнилось чотири та два роки.
А чого, справді, у Висіч приїжджати? У двокімнатній квар-
тирі штовхатись? Вдихати на кухні запахи пійла для худоби?
Слухати розмови про те, хто скільки «узяв» за сигарети на пе-
реході Рава-Руська — Гребенне? що дрова на зиму знову по-
13
дорожчали? що сусід спивається, а такий був майстер безвід-
мовний…
Протягом багатьох місяців Кароліна мріяла про зовсім інше
життя, дивлячись у вікно шкільного автобуса. Він забирав до
трьох десятків дітей різного віку — від першокласниці Іринки
до тепер вже випускниці Кароліни, доправляв до школи в су-
сіднє село. Кароліна відверталась, ні з ким не розмовляла; те-
перішній час її не цікавив, він був позбавлений тих барв та за-
пахів, які вона воліла бачити та відчувати навколо. Знічев’я
згадувала події п’ятирічної давнини: яким нетутешнім аро-
матом іншого життя віяло від того місця, де пройшла молода
дружина брата, Марина; які яскраві тюбики та баночки, яке
чудернацьке люстерко на підставці витягала вона зі своєї кос-
метички, розкладаючи все це багатство на цупкій золотій сер-
ветці перед собою… Після від’їзду брата з дружиною під ліж-
ком залишилась книжка — «Сімейне життя» Ерве Базена,
а у ванній на мотузці — тонкі шкарпетки з мереживною корон-
кою, згодом вони стали найулюбленішою деталлю у гардеробі
Кароліни, а книжка — першою, яку Кароліна прочитала без
примусу від першої до останньої сторінки.
Вона не раз думала про те, як разюче змінився далеко від
дому її рідний по мамі брат, старший від неї на десять років.
Колись Роберт ловив для неї хрущів у травневому бузку, хо-
вав у сірникову коробку. Вона прикладала до вуха картонну
лапалку, слухала шкрябання маленьких лапок та шурхотіння
щіточок-вусів. Той гарний столичний пан, що приїжджав до
них із юною дружиною, насправді не міг мати жодного сто-
сунку ані до неї, його сестри, ані до мами, яка день у день хо-
дила в запраних халатах; і по кухні ходила, і до свині, і на го-
роді, усюди в старих линялих халатах, які давно просились на
ганчір’я. Городів у них було аж три, бо тут, навколо будинків, і землі, і лісу було багацько, кожен міг тримати стільки гря-
док, скільки годен був обробити. А щось нове, якесь фермер-
ське господарство абощо, організувати не мали права, бо той
14
збіднілий радгосп, що існував лише на паперах, міністерство
місцевій владі похапцем передало, а от землю — ні.
Ніхто у Висічі так не виглядав, як Роберт, і такою правиль-
ною мовою не розмовляв, як він. І не тримався з такою добро-
зичливою гідністю, ніби й свій, і водночас — чужий. «Звідки
він у нас такий узявся? — дивувалась мама. — Недарма я вам
такі імена дала, як ні в кого. Роберт і Кароліна! Роберт Керя та
Кароліна Кужвій! Ви в мене — особливі, не такі, як усі!»
Мама мріяла колись про особливий подарунок долі і для се-
бе, а життя виділило їй те, що залишилось після роздачі іншим.
Вона все тягнула на собі — сама поралась у хаті, на городі і біля
худоби. Батькова хвора нога стала причиною звільнення його
від усіх обов’язків по господарству. Він сам себе від усього звіль-
нив. Тата все дратувало, він постійно злостився, усе йому було
не так — і мама, і держава, і думка, що зміцнювалась з кожним
роком: їх тут покинули напризволяще, у них тут тепер одна пер-
спектива — здохнути, не дочекавшись жодних змін на краще.
Він чимраз помітніше шкутильгав, дратуючись від болю у не ви-
лікуваному після давньої травми коліні, і дедалі частіше матю-
кався, незважаючи на присутність доньки. І всі дні проводив бі-
ля телевізора, на всі прохання та докори дружини відповідаючи: я своє відпрацював, тепер нехай інші попрацюють.
Залишалося подумки підганяти дні: швидше б кінець школі!
Кінець безбарвним вечорам перед телевізором. Годуванню ку-
рей та качок, яких тут усі тримали в саморобних сараях, збитих
із сірих дощок. Зачовганим капцям влітку та черевикам зі зби-
тими задниками узимку. П’яним сваркам за стіною. Завжди тем-
ним вікнам тринадцяти порожніх квартир з 72 помешкань,
мешканці яких виїхали на заробітки або світ за очі. Усьому, усьо-
му, усьому кінець, бо все тут чуже, хоч ти й виросла тут. Що біль-
ше думала про брата, то більше переконувалась: не лише він тут
чужинець, вона теж така сама, як він. Недарма ж мають одну гру-
пу крові, хоч і від різних батьків. Тато Роберта — колишній ма-
мин однокласник, тепер викладач Київського національного
15
університету. Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-
лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-
лись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.
Здається, єдиною щасливою людиною серед усіх дорослих
був пасічник, дядько Степан. Бджоли та пофарбовані синьо-
жовтим вулики наповнювали його життя змістом та сподіван-
нями. Кароліна чула одного разу, як він сказав мамі: бджоли
старіють, коли припиняють носити мед. А мама мовчки поки-
вала головою: ну так, так, а що зробиш… І їй здалося, що вони
говорили про батька.
Окрім дітей, усі люди з Висічі викликали співчуття; усі дорос-
лі, разом із татом, що знаходив розраду в чарці, разом із мамою, яка приречено тягнула на собі увесь побут, зосереджена на дріб-
ницях та байдужа до важливих речей. Не знати коли вона вго-
лос сміялась востаннє, безтурботно й завзято, хоч Кароліна ще
не забула той давній мамин сміх. Вона тепер усе більше мовчала
або дорікала Кароліні, що та байдикує, щось там видивляючись
через вікно. І має обидві ліві руки. І як вона, ледащо, житиме да-
лі,
