У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

могла б переконати суддів, — він пустив би в хід свою берґоттівську стилістику, підказану його музою, бо це справило б йому приємність. Отак і пан де Шарлюс говорив із жилетником тією мовою, якою говорив би з людьми свого гурту, навіть передаючи куті меду — чи то тим, що з несміливості, яку силкувався подолати, надто копилив зараз губу, чи то тим, що, не даючи йому опанувати себе (бо ми найбільше ніяковіємо перед тим, хто не нашого тіста книш), несміливість виводила його на чисту воду, показувала його вдачу, справді оприскливу і, за словами дукині Ґермантської, ледь біснувату. «Аби не згубити тропи, — вів далі барон, — я заскакую, як студент, як молодий і гарний медик, за нею до трамваю (я мовлю в жіночому роді лише за звичкою, так мовлять про принців: «Як ваша високість ся має?»). Якщо вона пересідає до іншого трамваю, я беру, може, вкупі з чумними бацилами, щось геть-то незбагненне, так званий «пересадний квиток», номер якого, хоча його вручають мені, не завжди буває першим! Так я міняю «транспорт» три, чотири рази. Доїжджаю часом об одинадцятій вечора до Орлеанського вокзалу! А треба ж іще й вертатися! Одного разу мені ніяк не щастило озватися словом, і я доїхав аж до Орлеана в одному з тих мерзосвітних вагонів, де тобі муляють очі, між трикутниками так званих «сіток», світлини архітектурних перлин по ходу тієї залізниці. Було тільки одне місце вільне, і мені нічого іншого не залишалося, як милуватися на «краєвид» Орлеанського собору, чи не найпотворнішого у Франції, а хоч-не-хоч дивитися на нього, це така мука, як споглядати його вежі у шкляних кульках оптичних ручок, здатних викликати офтальмію. Я вийшов у Обре вкупі з молодою особою, але, на жаль, її зустрічали на платформі родичі, а я ж передбачав у неї абиякі ганджі, тільки не родичів! Чекаючи на потяг до Парижа, я відігрався на тім, що оглянув дім Діани де Пуатьє. Хоча Діана причарувала одного з моїх королівських предків, я віддав би перевагу якійсь живій гарнулі. А щоб не нудити світом одному при поверненні, мені хотілося познайомитися з провідником спального вагона, з кондуктором омнібуса. Зрештою це не повинно вас разити, — завершив барон, — це цікавість до жанру. Щодо молодиків, то для мене не обов’язкове фізичне посідання, але я не заспокоюся доти, доки не зачеплю їхньої слабкої струнки. Юнак мав би не відповідати на мої листи, а він сам шле мені лист за листом, душевно він мій, і ось тоді серце в мене на місці, принаймні було б на місці, якби я не звернув уваги на іншого. Цікаво, еге ж? До речі, про світовців, про тих, хто буває тут, ви нікого із них не знаєте?» — «Ні, не знаю, серденько. Ба ні, одного знаю, чорнявець, дуже високий, з моноклем, він усе сміється й озирається». — « Не розумію, на кого ви натякаєте». Жюп’єн домалював портрет, проте пан де Шарлюс не доміркував, про кого йдеться, бо не знав, що колишній жилетник був із тих людей, а їх більше, ніж гадають, що не пам’ятають, якого кольору волосся у тих, із ким вони тільки шапкують. Але я знав, що Жюп’єн має цю хибу, і, як тільки на місце чорнявця підставив білявця, у мене вийшов викапаний портрет дука де Шатель-ро. «Але вернімося до молодиків не з низоти, — знов озвався барон, — недавно мене заінтригував химерний хлопець з інтелігентної дрібнобуржуазної родини — він бришкає зі мною, як ніхто. Він зовсім не відчуває, яка величезна відстань відокремлює таку незвичайну людину, як я, від такого мікроскопічного вібріона, як він. Зрештою, менше з тим, хай цей молодий осел реве, скільки йому влізе, перед моєю єпископською мантією!» — «Єпископською? — перепитав Жюп’єн, він не розумів, про що мовить пан де Шарлюс, але його вразило слово «єпископський». — «Як же це уживається з вірою?» — «Я маю трьох пап у роду, — заперечив пан де Шарлюс, — а на червону мантію мене вповажнює кардинальський сан мого діда у перших, чия сестрениця передала моєму дідові титул дука, і цей титул спадковий. Але я бачу, що ви глухий до метафор, а історія Франції вам байдужа. Зрештою, — додав барон, не лише, мабуть, на те, аби підбити підсумок, а й на те, щоб довести до відома Жюп’єна, — молодики, які мене уникають, — звичайно, зі страху, бо тільки з пошани до моєї особи вони не освідчуються мені, — можуть зацікавити мене за умови, якщо вони сидять на високому стільці. Але й тоді їхня удавана байдужість може знеохотити мене. Якщо вони такі дурні, що не вміють вчасно припинити гру, то мене від них верне. Ось вам типовий приклад, приклад, узятий із ближчого вам середовища. Під час ремонту мого палацу я, знаючи, що ревниві дами з мітрою сперечатимуться за честь запросити мене мешкати у них, перебрався на кілька днів до так званого «готелю». Живучи там, я через знайомого коридорного звертався до одного малого «стрільця», але той затявся і не відгукувався на мої пропозиції. Врешті-решт, доведений до розпачу, я, аби показати, що мої наміри чисті, пообіцяв дати астрономічну суму лише за те, щоб він прийшов на п’ять хвилин поговорити до мого номера. Чекання виявилося даремне. Після цього я пройнявся до нього такою нехіттю, що почав ходити чорним ходом, аби тільки не бачити по дорозі пицюрки цього малого ледаща. Згодом мені стало відомо, що жодного мого послання до нього не дійшло, всі вони були перехоплені! Першого листа захарлав коридорний — з ревнощів! Другого — портьє, — лист, бачте, вразив його цноту, третього — нічний портьє, — той кохався з молодим «стрільцем» і спав із ним тоді, як устає Діана. Все це з’ясувалося, але нехіть моя залишилася неподоланою, і тепер, хоч би мені подавали цього боя на срібному полумиску, я б відіпхнув його з огидою. Але що це я: перейшов на такий серйозний тон і, виходить, прощавайте всі мої надії. Адже ви могли б робити мені чималі послуги, стати за посередника... Хоча ні, сама ця думка вернула мені весь добрий гумор, рано ще ставити хреста».

На самому початку цієї сцени полуда спала з моїх очей, пан де Шарлюс у моїх очах зненацька весь переіначився, ніби до нього торкнулася чиясь ворожбитська паличка. Досі я нічогісінько не розумів і тому нічогісінько не